Ежені Гранде. Селяни

Висока, сухорлява й худа пані Рігу, жінка з жовтим обличчям і червоними плямами на вилицях, з головою, незмінно пов'язаною фуляровою хусткою, у тій самій спідниці цілий рік, не виходила з дому на дві години в місяць і всю діяльність свою присвячувала тим дрібним турботам, які захоплюють служницю, віддану обслуговуваному домові. Найпрозірливіший спостерігач не знайшов би в ній і слідів тієї розкішної талії, рубенсівської свіжості, пишної гладкості, чудесних зубів і дівочих очей, які колись привернули на юну дівчину увагу кюре Нізрона. Єдині пологи, які привели на світ її дочку, пані Судрі-молодшу, вкрали її зуби, спричинили випадіння вій, потьмянили очі і згубили колір обличчя. Здавалося, що перст божий покарав коханку священика. Як і всі багаті сільські хазяйки, вона втішалася видовищем своїх шаф, набитих шовковими вбраннями, почасти тільки скроєними, почасти ж пошитими і ні разу не надягнутими; мереживами, коштовними речами, що служили їй тільки на те, щоб збуджувати гріх заздрощів і мрії про її найшвидшу смерть у молоденьких служниць Рігу. Це була одна з тих істот, напівжінок, напівтварин, які народжуються, щоб жити інстинктами. При безкорисливості колишьої красуні Арсени заповіт покійного кюре Нізрона на її користь був би незрозумілим без однієї ні цікавої пригоди, яка викликала його і яку слід розповісти у повчання багатотисячному племені спадкоємців.

Дружина старого пономаря, пані Нізрон, осипала знаками уваги дядька свого чоловіка, бо спадщина, яку чекали від сімдесятидворічного діда і яка оцінювалася у сорок тисяч ліврів, мала дати родині єдиного спадкоємця матеріальний добробут, нетерпляче очікуваного покійною пані Нізрон, в якої, крім сина, була ще маленька дочка, чудова дівчинка, жартівлива, невинна, із тих створінь, які, може, тому такі досконалі, що їм не судилося довго жити, бо вона вмерла чотирнадцяти років від блідої немочі, як звуть у народі недокрів'я. Мандрівний вогник священицького будинку, ця дитина йшла до двоюрідного діда, наче додому до себе, вона там робила погоду; дівчинка дуже любила Арсену, гарненьку служницю, яку її дід дістав змогу взяти до себе у 1789 році, коли перші бурі революції внесли певну вільність у життя духовенства. Арсена, племінниця старої економки кюре, була покликана на зміну їй, бо, почуваючи наближення смерті, старенька мадмуазель Пішар, безперечно, хотіла передати свої права красуні Арсені.