Правда про справу Гаррі Квеберта

— Авжеж.

Я вимкнув плеєр і поклав його в наплічник. Він сказав:

— Коли Нола пропала, я страшенно лютував на себе. Шкодував, що спалив той папірець, який вів до Гаррі. Адже завдяки цій дрібниці поліція могла б звернути на нього увагу, допитати, з’ясувати все до пуття. І якщо йому нема чого боятися, то й добре. Зрештою ж, невинним людям нема чого непокоїтися, правда ж? Одне слово, я гнівався на себе. І тоді почав писати анонімні листи й чіпляти Гаррі на двері, коли знав, що його немає вдома.

— Що? То це ви писали ті анонімки?

— Я. Надрукував їх цілу купу на машинці своєї секретарки на рукавичковій фабриці в Конкорді. «Я знаю, що ти зробив із цією п'ятнадцятирічною дівчинкою. І незабаром усе місто про це дізнається». Я зберігав ті листівки в автівці, у бардачку. І коли бачив, що Гаррі в місті, їхав у Гусячу бухту і залишав лист.

— Але навіщо?

— Щоб заспокоїти власне сумління. Дружна весь час товкла, що він винуватець, і я гадав, що, може, так воно і є. А коли я весь час дошкулятиму Квебертові і лякатиму його, він урешті здасться поліції. Це тривало декілька місяців. А потім я це облишив.

— І що змусило вас відмовитися від цього?

— Його скорбота. Після її зникнення він був такий сумний… Просто інша людина. І я зрозумів, що то не може бути він. І дав йому спокій.

Я сидів, роззявивши рота. Про всяк випадок запитав:

— Скажіть, пане Квінне, це не ви часом підпалили Гусячу бухту?

Він усміхнувся: моє запитання його майже потішило.