Правда про справу Гаррі Квеберта

— І що ви зробили? — запитав я.

— Для Ноли? Я відмовився. Сказав, що не хочу встрявати в цю аферу, та й не зміг би виконати її прохання, бо аркуш лежить у сейфі, а єдиний ключ від нього висить на шиї у моєї дружини. Нічого не вдієш. Вона благала, казала, що як папірець потрапить у руки поліції, то Гаррі матиме серйозні проблеми, кар’єрі кінець, може, його навіть кинуть за ґрати, а він нічого поганого не вчинив. Досі бачу її сяйливі очі, вираз обличчя, жести… В ній було якесь прекрасне шаленство. Пам’ятаю, вона сказала: «Вони все зіпсують, пане Квінне! Люди в цьому містечку геть дурнуваті! Мені воно нагадує одну п’єсу Артура Міллера про салемських відьом. Ви читали Міллера?». В очах її, немов перлинки, блищали сльози, здавалося, вони ось-ось проллються і покотяться по щоках. Я читав Міллера. І пам’ятав, який галас здійнявся, коли відбулася прем’єра на Бродвеї. Саме незадовго до страти подружжя Розенберґів. Як оце зараз пам’ятаю. Була п’ятниця. Мене потім кілька днів трясло, адже Розенберґи мали дітей, старших за мою Дженні, та все ж я весь час думав, а що з нею сталось, якби мене отак стратили. І радів, що не комуніст…

— А чому Нола прийшла саме до вас?

— Мабуть, думала, що я маю доступ до сейфа. Нічого такого, кажу ж, ключ був у жінки і більш ні в кого. Вона почепила його на ланцюжок і берегла мов зіницю ока, він висів у неї поміж грудьми. А мені вже давно шлях до її грудей був закритий.

— І що далі?

— Нола полестила мені. Сказала: «Ви такий спритний, винахідливий, ви зумієте його роздобути!». Словом, урешті-решт я погодився. Сказав, що спробую.