Вбивство п’яної піонерки

Уже за інерцією я дійшов до сміттєвого відра… І воно було перекинуте. Звісно, ніяких слідів бичків там не було, бо й не могло бути. І взагалі харчі туди не потрапляють. Ще ж і собака в нас є. Навіть коти знають, що в цьому відрі не буває нічого, їм цікавого. Вони б відра не перевернули.

— А він курей не має, — промовив у мене за спиною малий.

І то правда.

— Можеш порахувати курей? — стурбовано кинув я через плече.

Я навмисно сказав це стурбованим голосом, бо знав, що інакше він нізащо не послухається. Він думає, що я намагаюся на нього всі свої справи звалити. А коли такі напружені обставини, то виходить, що це він бере участь у розслідуванні. І точно. Він прожогом кинувся до курника, ні півслова не проскигливши. Щоб не збивати його, я пішов до Тобіка і ще раз оглянув костомаху. З безпечної відстані, звісно, бо Тобік дуже добрий, але страшенно не любить, коли хтось принюхується до костомах, які він уважає своїми.

Це справді була варена свиняча лопатка. Хай мене ріжуть і катують фашисти, проте нічого понад те я сказати про неї не міг. Ну, хіба що те, як Тобік її пообгризав по краях. Зуби в нього — ого-го! Але ж це не про костомаху, а про Тобіка, правильно?

Прийшов малий і повідомив, що він нарахував п’ятнадцять. Однієї не вистачає.

— Якої? — спитав я, і далі думаючи про фашистські катування.

— Це тільки батько може сказати, — пояснив мій малий.

Узяв я маленького ослінчика, поставив перед ґанком і сказав малому:

— Сідай.

Він слухняно сів.

— Отже, — сказав я так, як Алевтина Миронівна на уроці геометрії, — що ми маємо?

— Що? — поцікавився Юрко.

— От і я тебе питаю, — терпляче промовив я.

— Ми маємо, — відповів малий таким самим тоном, хоча геометрії ще не вивчав, а з Алевтиною Миронівною, на його щастя, ще не знайомий, — ми маємо… Ми маємо зрозуміти, навіщо Агент так складно викрадав у нас курку.

— А звідки ми знаємо, що то був Агент?

— А хто би ще дав Тобіку костомаху? — по-справжньому здивувався малий. — Усі й так до нас ходять. Он Ревмір ніколи нічого Тобікові не дає, а Тобік його боїться, як бабу Ягу.

Це було дуже слушне міркування. Жоден сусід ніколи би не став підкуповувати нашого собаку кісткою. Всі, хто в нас буває, знають, що Тобік гавкає замість «драстє», а рветься з ланцюга, щоб облизати. А от Агент до нас ніколи не ходить, тому він про це може не знати.

— Але ж у Варварці живе ще купа народу, який нашого Тобіка ніколи і в очі не бачив.

— Свєтка, наприклад, стрижена, — слухняно зробив висновок малий.