Вбивство п’яної піонерки

— Диви, скіки пір’я, — сказав Юрка неголосно, ніби щоби півень не почув.

Так. Це точно. Кури влітку не линяють. Вони взагалі не линяють, якщо їх окропом не облити. Отже, хтось таки ловив курку.

— Ага, — відповів я.

Юркове зауваження повело мій огляд місця злочину в інший бік, і я почав бачити те, на що спершу не звернув уваги. Під ногами в півня наче рівчак хтось зробив. Це поїхала нога в Агента (якщо то справді був Агент), коли він намагався вхопити курку. І слідів там більше — аж чотири пера. Вирвалася, значить.

Батько навесні привозить із лісопилки півмашини тирси, засипає курник рівним шаром. Потім, коли кури загидять усю тирсу, батько змушує мене все перекопувати. І так кілька разів — практично щомісяця. А восени, коли вже нічого немає на городі, цю суміш тирси з курячим послідом ми виносимо і розкидаємо по грядках. Тож тут, у курнику, земля під ногами непевна, ганятися за курами важче, ніж грати у футбол на піску.

Я повільно пішов уздовж стіни курника, обходячи стовбур шовковиці, що росте в нас просто посеред загородки. Кури, штовхаючись, сипонули з того боку від мене, щоби стовбур був між нами. Півень зробив мені назустріч кілька погрозливих кроків, підскочив на місці й теж відбіг до них. Він узагалі хоробрий тільки тоді, коли його бояться. Чи коли спиною до нього повернуться.

Пролунав автомобільний сигнал — так несподівано, що я аж здригнувся. Загурчав двигун: дядько Гриша, який живе через город, кудись намилився їхати. Тепер чекатиме на тітку Олю, прогріватиме мотор. А що його прогрівати, спрашується, по такій спеці? Ну, то — його діло. А от і тітка Оля: у білій сукні в яблуках — наче кінь Д’Артаньяна. По ній одразу видно, що в город зібралися. Сіли вони в «Побєду», ще раз посигналили і плавно виїхали з двору, залишивши на подвір’ї сизу хмару. Я повернувся до огляду місця злочину.

Схоже, після зникнення однієї із сестер кури тут гарненько порилися. Можна розгледіти місце, де впав на руку Агент, але воно вже все закидане послідом і тирсою. Я провів кедом по тому місцю… І під ногою щось дзвякнуло. Звісно, це могло мені причутися, бо кури так галасували, наче й мене підозрювали в намірі котрусь із них викрасти. І зарубати. Я опустився навпочіпки і на мить утратив пильність.

Півневі цієї миті вистачило. Він налетів на мене за всіма правилами лицарських турнірів. Окрім одного. Цей негідник наскочив не в анфас, а у профіль, тобто з флангу, користуючись тим, що люди не так добре, як кури, бачать, що у них збоку. І, ясна річ, у той момент, коли я до цього був найменш готовий. Я вдруге за один день упав у лайно свійської худоби — через ту ж таки свійську худобу. Ну, скажіть, це не занадто?

— Киш! Киш!!! — закричав щодуху мій малий, але ж він у той час був по другий бік металевої сітки.

Він гамселив по ній руками, і це допомогло. Тепер уже мені вистачило однієї миті, коли півень утратив пильність. Я встиг підхопитись, і, коли птах знову кинувся на мене, його зустрів мій кед. Я його буцнув під груди, він відлетів, шалено махаючи крильми, які у півня, як відомо, не для польоту, й гепнувся в самісіньке скупчення своїх близьких і рідних.