Вбивство п’яної піонерки
- Автор: Оксеник Сергій
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Старого Лева
- ISBN: 978-617-679-496-7
- Жанр: Криминальные детективы
Электронная книга - «Вбивство п’яної піонерки». Краткое содержание книги:
— Зараз погодуємо курей, — малий ніби почув мої думки, — піду до Мандри ловити каракуртів, поки його немає.
Потрібно було якомога швидше міняти тему.
— А що ти на поляні робив?
— Коли? — зразу набичився мій брат.
— Ну, коли! Сьогодні!
— Я не був на поляні… — сказав він обережно.
— Як не був? — ми саме проходили повз двір Ревміра, і я раптом збагнув.
Аж зупинився.
— Ти чо? — здивувався Юрка. — Я правда не був. Ревмір сказав, аби я йшов туди рвати траву, а я що — дурний? Звідки на поляні трава!
Я відчинив калітку, й малий протиснув свою копицю до двору. Тобік спершу гавкнув на неї, а потім упізнав нас і радісно задзвенів ланцюгом. Голодний, певно, подумав я. Але тут же про це й забув, аби не відволікатися від головної думки. Ох і Ревмір! Що ж це йому треба? Ну, хай. Я пішов до хати і з-під зошитів у своєму письмовому столі дістав заповітний руб. Грець із ними, з тими Ревміром, Свєткою й Агентом. Ми підемо в кіно.
Юрка спочатку зрадів, а потім закотив скандал.
— Шо, я, як поц, піду по вулицях у сандалях? — репетував він. — Літо надворі!
— Ти ж знаєш, що до «Луча» босих не пускають, — намагався я його вгамувати. — Це ж не я придумав. Ти ж сам це знаєш. Правда?
— А я… А я піду босий, а там узуюся!
— Гаразд! — махнув я рукою. — Тільки нести їх я не буду.
Юрка замислився. Видно, я сказав це досить твердо, тож він завагався.
— Добре, я взуюся, — зробив він мені подарунок. — А ти… А ти мені за це купиш морозива.
Ну й набрид мені цей спекулянт!
— А ти мені — квиток у кіно, — відрубав я.
Він мовчки почав узуватися. Як павука з’їв.
— Ти би хоч ноги помив, — підлив я у вогонь.
— Я вапше можу не йти, панятна? — вибухнув Юрка.
Я розсміявся.
— Ну, якщо можеш, не йди…
Сандалі якось дуже швидко самі наділися.
— Я вже взувся. Тепер «не йди»?
— Ну, йди… Тільки не торгуйся.
— Ага! Тобі можна, а мені — не можна! Бо я малий, а ти великий…
— Точно. А ще тому, що ти свої гроші у школі витрачаєш до копійки. А я кілька копійок зекономив, щоби зводити тебе в кіно. А ти вже як мед, то й ложкою!
«Операция “Ы” и другие приключения Шурика» — не бачили? Хутко йдіть подивіться, якщо воно у вас іще йде. Ми з малим мало не обмочилися від сміху. Зал був майже повний, хоча це ж робочий день. Ну, літо… Діти переважно. Я після сеансу навіть купив малому ескімо — без його прохань. Сам. Бо такий був добрий.
Зустріли Булаха. Він разом із нами дивився кіно, а потім теж купував собі морозиво. Я з ним іще до дитсадка ходив. А тоді якось ми з батьками були в них у гостях.
Ми з ним зайшли на стадіон, посиділи на трибуні, поки їли ескімо. Він не дуже говіркий, то майже й не балакали. Я кажу, пішли до нас, на річку сходимо, покупаємося. Ні, каже, не можу. Я і так без дозволу втік, бо всі так хвалили це кіно, каже. А твої хіба не на роботі, питаю. Та на роботі, тіко у наших сусідів курей покрали… Тепер мати каже, щоб я з двору не ходив, бо й у нас покрадуть.
Мій малий — просто конспіратор. Ані звуку. Я теж вирішив не ділитися нашою інформацією.
— Та хіба вони вдень крали? — питаю байдужим голосом.
— А чорт їх зна, коли вони крали. Хоч усі думають, що вночі. Ну, сусіди…
— То чого ж твої батьки?..
— Ну, береженого, кажуть, бог береже.
— А хто, шо — не відомо?
— Нє-а. Це, кажуть, зараз по всій Варварці. У вас не крали там?
— Та наче ні, — кажу. — Ніхто не скаржився.
І прикусив язика, бо подумав, що це ж тепер кожному ясно: злодії — з нашого кутка. Якщо крадуть по цілій Варварці, а в нас — ні.
На зворотному шляху вирішили йти по Клубній. Тобто я вирішив, а Юрка нічого не сказав — просто йшов зі мною. Звісно, назвати Клубну нашим кутком — це надто вже приблизно. Та якщо зважити на масштаби нашого безмежного села… Тато якось казав, що ніхто не знає точно, скільки людей живе у Варварці. Але якщо не рахувати циган, то десять тисяч.
От я, наприклад, проти циган не маю нічого. Рома з нашого класу — навіть класний хлопець. Він був цілий рік заступником голови ради загону. А я був головою. Ми з ним, звісно, нічого не робили як голова і заступник. Але ніколи й не сварилися. Звичайно, до їхньої хати заходити мені не дуже подобається. Вона всередині схожа на будь-що, тільки не на житло. І знову ж таки ніхто не знає, скільки людей там живе. Я навіть запитав якось Рому, — він стенув плечима й відповів:
— Як када.
Уявляєте! Людина не знає, скільки людей живе у неї вдома. «Як када!»
Загалом, мені тоді в циган не сподобалося. Ну… Я вам розповім про це якось іншим разом, бо тепер ми вже дійшли до двору Іри, моєї однокласниці.