Ідеаль, або На поміч, пардон

Мрію про дівчину на виклик, у якої з верхньої губи звисатимуть бурульки: заморожена стриптизерка — це наче карпатський упир. Мені здається, я знову ладен закохатися мов парубчак, та й що тут такого, це ж востаннє… Поки я коцюбну від холодюки на Арбаті, музика в імлі будить у мені спрагу покохати дівчину, якої не існує на білому світі… Понурий перехожий у завеликому пальті.

Як у „Стрейнджер ін Москов“, найліпшій пісні того педофіла Майкла Джексона. Знаєте, пресвятий панотче, наша зустріч — це неабиякий антидепресант. Не сподівався навіть, що ви так добре вплинете на мене. Сповідь у храмі Христа Спасителя ще дужчий гедонізм, ніж відвідини „Гангрі-даку“ (хоч „Нью-Йорк таймс“ запевняє, що це найбільш несамовитий шинок північної півкулі). Я спробував попросити допомоги в одній психіатричній клініці вашого міста, та черговий лікар відмовився мене туди госпіталізувати. Ваші божевільні напхані по самісіньку зав’язку. Втім, мені ще поталанило: кажуть, ті заклади ще гірші, ніж за доби Солженіцина. Ваша позолочена маківка набагато ліпше покриває мою провину. Тут я цілком почуваю мою незначущість. Храм ваш відбудували зовсім нещодавно, та москвичі вже ненавидять його, тому що Лужков у нього вгатив усенький міський бюджет. Так цікаво просити відпущення гріхів у каплиці, яку спорудили скоробагатьки. Ох, чого це я так забалакався, адже стільки пацієнтів чекають своєї черги, щоб поскаржитися вам на життя. Бувайте, панотче. У мене таке враження, наче ваше мовчання може порятувати мені життя.