Розбите дзеркало

— Ти переконував себе, що Яровий погрожує мені. Або за посередництва адвоката це робить той, на кого він працює, Іван Данилюк. Далі ти запропонував вивести Ярового з гри, прозвучало це недвозначно. Забув?

— Ні. А ти забула, що я міркував уголос?

— Гайдуче, ми обоє знаємо, що може стояти за такими міркуваннями. Я розуміла, куди йшла працювати. І просила тебе, якщо можна, не втаємничувати мене в деякі особливості кризового менеджменту. Ти ж так охрестив певні, гм, нюанси в роботі служби безпеки банку «Омега».

— Лоро, траса після дощу погана, слизька. Мені важко балакати з тобою й стежити за дорогою. Коротше можеш?

— Запросто. Після нашої розмови ти говорив із Соколом? Він же заради мене кого завгодно дістане. Мені лестить мати такого захисника-охоронця, заздрю його дружині, спокійна за дітей. Та проте, Гайдуче: йому досить натяку. Натякав?

Відповідь була після короткої паузи, яку Гайдук заповнив сопінням у трубку.

— Жодних натяків, — мовив нарешті. — Як ти взагалі могла про таке подумати?

— А бач, подумала. І, напевне, не лише я. Інакше чому Богдана затримали?

Знову пауза.

— Лоро, зараз ти мене засмутила, — сказав нарешті шеф рівним спокійним голосом, у якому було більше батьківської турботи, ніж нотації чи праведного гніву. — Ми обоє в різний час і різний термін працювали в слідстві. Щойно ти забила на сполох, перше моє запитання: чому нашого Сокола затримали за підозрою в убивстві? У того слідчого, як там його…

— Христенко.

— Ага, у твого Христенка мали би бути для того підстави.

— На час скоєння злочину Сокола не було в готелі. Доведено. Куди пішов, для чого — поняття не маю.

— Мисли ширше, — зараз Гайдук уже відверто виховував Лору. — Ось що значить три роки без практики. Втрачаєш хватку, навички, кваліфікацію. За що тебе тільки хвалили…

— Ти мій начальник, — відчеканила Лора. — Але статус не дає тобі права дорікати мені. Тим більше — хамити.

— Ані те, ані інше, — голос у трубці знову зазвучав примирливо. — Я намагаюся трошки стимулювати твій процес мислення.

Досить.

Лора роздратовано скинула дзвінок. Емоції кипіли, тож наступним кроком було вимкнення телефону. Засунувши його в кишеню пальта, поправила шлейку сумочки на плечі, пішла вперед від поліцейського управління до центральної площі, рухаючись без мети. Уже ступивши на брук неподалік театральної будівлі, пробіглася поглядом по афішах, не маючи до вистав і концертів жодного інтересу.

Злість поступово минала.

Натомість поволі приходило розуміння: Гайдук, ніде правди діти, поводить себе зверхньо, зарозуміло, вмикає великого боса, подає себе наймудрішим. Проте мимоволі, а швидше — навмисне направив хід її думок у потрібне русло. Ще трохи охолонувши, Лора визнала: емоції перемогли розум і конфліктують із логікою. Адже слідчий справді повинен мати підстави для підозр та звинувачень. Мусив пояснити, чому в поле зору потрапив саме Богдан Соколовський. Причому увагу викликав настільки пильну, що поліція перевірила камери спостереження в готелі.

Звичайно, Христенко не відповість їй.

Вона б на його місці сама не пояснювала нічого звичайному свідкові. До всього свідок цей — колега підозрюваного, навіть добра приятелька, якщо не близька подруга. Про жоден інтим не йдеться, лише людські стосунки. Лора, працюючи в слідстві, завжди зважувала на таке й не йняла віри подібним особам.

Однак питання підстав для затримання Сокола залишається відкритим.

Воно, своєю чергою, тягне за собою інше питання: спосіб убивства. Христенко киває на Богданове фронтове минуле. Це може значити — Ярового або застрелили, або зарізали, або розтовкли йому голову об стінку, підлогу, гострий край столу чи комода. Такі способи прямо пов’язані з застосуванням зброї, вогнепальної та холодної, і грубої фізичної сили. Усе це, як не крути, у людей асоціюється з війною, і відповідно — з її ветеранами.

Лора неквапом перетнула площу.

Зачепивши поглядом пересувну кав’ярню, пішла туди. Попросивши подвійний еспресо, відступила вбік, зловивши себе на думці: обставини сприяють, щоб закурити. Прогнавши геть провокаційне, пригубила каву. Як допила, нарешті склала в голові потрібний ланцюжок.

До готелю звідси нібито й не далеко. Та в чужому місті Лора блукала, а звичка мешкати в одному місці лише поглибила її топографічний кретинізм. Через те пошукала та знайшла таксі, назвала адресу, вже за десять хвилин стояла в готельному фойє. Згадавши не так давно бачений ракурс, відшукала поглядом невеличкі вічка камер.

— Добрий день, — почулося з-за стійки рецепції.

— Добрий, — відповіла Лора машинально.

Із запізненням відчула обережні нотки в голосі чергової адміністраторки. Ця невисока, зовсім молоденька дівчина заступила вранці. Але напевне почула від когось про затримання київського пожильця. Явно не знає, як ставитися до його подруги. Ану як її теж скрутять…