Розбите дзеркало

— Правильно думаєте, — Христенко почухав носа. — Я все про вас зрозумів. Ідейні.

— А тепер не розумію я.

— Ідейні, — слідчий подався вперед. — Вважаєте себе правими. А тих, хто за будь-яких майданів чи інших обставин намагається триматися поза політикою і просто пахати, мов тато Карло, — зрадниками. Як там ви кажете на нас? Сепаратисти, вата, що ще?

— Про вас особисто я ніколи нічого не говорила. Ми бачимося вперше. І ви вже ненавидите мене, бо я — вдова загиблого на війні.

— Тому вважаєте своїм правом вказувати іншим. Втручатися в чужу роботу. А вашого товариша треба відпустити негайно і зняти всі підозри, бо він, бачте, так само воював на Донбасі. У нього і таких, як він, довічне алібі, хіба не так, по-вашому?

Лора нічого нікому не казала про фронтове минуле Сокола.

— Отже, його ви пробити встигли.

— Вас також, — Христенко переможно розправив плечі. — Тут ви правду кажете. Багацько часу то не забрало.

— Для чого я тоді перед вами розпинаюся?

— Бог його знає, — слідчий картинно розвів руками. — Чесно кажучи, ви для мене лише свідок. Хоча поки сам не визначився чого. Усе одно ж не скажете правди. Захищатимете вашого героя війни, навіть якби стояли поруч на момент скоєння злочину.

Лора сильно прикусила нижню губу.

Гостро закортіло вдарити слідчого Христенка чимось важким. Чи бодай розпанахати зухвале лице нігтями, до крові. Сісти за це в сусідню із Соколом камеру й чекати, поки наспіє підмога на чолі з Гайдуком. Інакше на цю шарашку його не нацькувати. Стримало лише розуміння: у такий спосіб вона, Лариса Кочубей, умиє руки, відійде вбік, займе пасивну позицію й перекладе відповідальність за себе й Богдана на значно сильнішого.

Це не для неї — ні за що не відповідати.

— Ви ще нічого не запитали в мене, — мовила так спокійно, як могла.

— Ви знаєте порядок. Від вас поки що нічого, крім написаного власноруч пояснення, не вимагається. Але нехай, поговоримо трохи, згоден. Коли ви бачили Ігоря Ярового востаннє?

— Тоді ж, коли вперше. Учора ввечері, ресторан «Мілано». Власники — змішана родина, українсько-італійська. Обслуговувала нас їхня донька, звуть її Аріель, як русалоньку з мультфільму.

— До чого тут мультфільми?

— Справді, ні до чого, — легко погодилася Лора. — Дівчина пробивала чек через касу. У неї лишається копія, там вказано час. Ми розпрощалися до завтра. Тобто до сьогодні.

— Про що говорили?

— До того, що сталося, це не має стосунку.

— Вирішувати мені.

— Не факт, — відрубала Лора. — Де і коли знайшли тіло? Час смерті? Спосіб убивства? Докази причетності Богдана Соколовського? Я повинна знати все це.

— Хто сказав? Ви, Ларисо Василівно, нічого не повинні. І не маєте жодних прав. Хіба що обов’язок відповісти на мої запитання. Після чого напишете пояснення — і більше не затримую.

Подумки Лора порахувала до десяти.

— Ми розпрощалися з Яровим учора після сьомої вечора. Більше я його не бачила.

— А Богдана Соколовського?

— Ми разом поїхали в готель. До речі, вже виписалися звідти. Повечеряли й полягали спати.

— Він уночі весь час лежав біля вас?

Лорині щоки запашіли. Христенко самозакохано плямкнув товстими губами. Їй укотре знадобилися зусилля, аби стриматися.

— Ми спали в різних кімнатах.

— Чудово. У такому разі ви не можете впевнено сказати, що знаєте, де ваш товариш був на момент смерті Ярового.

— Ви знову кажете смерть, а не вбивство.

— Маю на увазі той проміжок часу, протягом якого Яровий перестав бути живим. Між десятою та одинадцятою вечора.

— У названий вами проміжок Соколовський спав у себе в номері.

— Ви впевнені?

— Звичайно.

— Готові вказати це письмово?

— Давайте папір і ручку.

— І все ж таки почекайте, — палець Христенка легенько вдарив по пробілу на клавіатурі, засвітився монітор. — Думайте про мене що завгодно. Але зараз я роблю жест доброї волі. Бо не хочу, аби ви писали й підписували документ, яким поставите себе й довіру до себе в дуже сумнівне становище.

Руки розвернули монітор так, щоб Лорі зі свого місця було видно. Лора трохи посунула стілець убік, аби краще бачити. Курсор уже відкрив жовту теку, там лежав єдиний файл.

Зображення.

Христенко клацнув «мишею», запускаючи відео.

На чорно-білому зображенні з відеокамери Лора впізнала хол їхнього готелю. Повз рецепцію до виходу швидко пройшов Сокіл, дивлячись просто перед собою і явно знаючи, куди й для чого йде. Коли вхідні двері за ним зачинилися, тайм-код у правому нижньому куті показував 22 : 04.

Наступний кадр явно склеїли з попереднім. Але це нічого не міняло. Бо Сокіл повернувся назад до готелю й так само швидко перетнув хол, тепер уже в протилежному напрямку.

Час повернення — 23 : 02.

— Не розчаровуйте мене, Ларисо Василівно, — слідчий запустив коротке відео знову, хоч Лора вже не дивилася. — Не кажіть, що це підробка, фотомонтаж або — що на відео не Богдан Соколовський. Вірю, ви міцно спали. Так само знаю, що Ігор Яровий після вчорашньої зустрічі став для вас небезпечним. Точніше, для тих, на кого ви працюєте. Банк «Омега», я не помиляюсь? Та ні, у мене ж є ваша візитівка, — Христенко знову пошкріб носа нігтем. — Ви зрозуміли, що Яровий — проблема. Доповіли про це керівництву. Маю всі законні підстави вилучити ваш мобільний телефон, перевірити список останніх дзвінків, встановити абонентів. Ви ж знаєте це. Так само, як знаєте, що факт вашої розмови з кимось із старших буде доведено. Ну, а далі просто. Таких, як Соколовський, навчених убивати…