Розбите дзеркало

Замість відповіді секретарка набрала номер.

Показала Лорі монітор телефона — викликала шефа.

Ввімкнула гучний зв’язок.

Виклик ішов. Абонент знаходився в зоні досяжності. Просто не відповідав із якоїсь причини.

— Що я можу ще для вас зробити? — поцікавилася секретарка.

— Де пан Яровий може бути зараз?

— Він не звітує. Хоча, — раптом на її лице впала ледь помітна тінь, до голосу домішалися справді стурбовані нотки, — на мої дзвінки реагує завжди. Нашій фірмі скоро два роки, принцип комунікації я вже вам розказала.

— Так, звісно. Наймолодший та найуспішніший адвокат Чернігова, стрімка кар’єра, репутація, серйозні клієнти, — кивнула Лора. — Сьогодні ваш шеф уперше на вашій пам’яті порушив власні правила. Є причина тривожитися.

— Я спробую розшукати його! — зараз у її голосі чувся неприхований відчай. — Прошу вас, не стартуйте з місця! Ігор Олегович неодмінно з’явиться, причому дуже скоро! Та він міг телефон залишити вдома!

— Міг. Раніше за ним таке водилося?

— Пару разів забував.

— Я так само. І не пару. Всі ми люди, — погодилася Лора. — Гаразд, не стоятиму над душею. Шукайте шефа. Буду біля офісу, наша машина тут. Не проґавлю, як побачу раніше. А ви дзвоніть, коли матимете новини. Але якщо за годину пан Яровий не озветься, змушена буду просити телефон пана Данилюка. І ви дасте його.

Відповіді не чекала.

Залишила офіс, збігла сходами вниз із другого поверху. Машина примостилася метрах у трьох від входу. Сокіл куняв, чого Лора раніше за ним не помічала. Та хай дрімає, все одно вона мала намір стирчати тут щонайменше годину. Тож подалася до кіоску, біля якого вчора пила каву.

Уже допивала другу за ранок порцію подвійного еспресо, як до офісу підкотила поліцейська машина.

Стала так, аби заблокувати їхню спереду.

Ззаду синхронно пригальмувала цивільна «шкода».

Паперовий стаканчик полетів у смітник — не втрапив. Та Лора не зупинилася підняти, вже бігла через дорогу, махала руками, кричала:

— Стояти! Стійте! Стояти!

Двоє патрульних, які вийшли з машини, помітили її, але не зважили. Один постукав у вікно, будячи Сокола. Другий став так, аби страхувати колегу в разі нештатної ситуації. Від «опеля» до них прямувало двоє, чий вигляд безпомильно дозволив Лорі визначити поліцейських оперативників.

Богдан вибрався з машини.

— Якого чорта! — Лора вже добігла до них.

Один з оперативників, вищий, трохи ширший у плечах, став між нею та патрульними. Дав Лорі роздивитися службове посвідчення. Лора похапцем полізла в сумочку по свої документи, та чоловік зупинив її руку, накрив своєю.

— Не робіть різких рухів. Дайте.

Лора не встигла оговтатися — сумочку вже забрали в неї, передали іншому оперу.

Сокіл стояв спиною до неї, тримаючи руки на капоті. Хотів озирнутися — патрульний грубо розвернув його голову. Другий обшукав Богдана, потім обійшов машину, зазирнув з боку пасажира.

— Що відбувається? — голосно спитала Лора, боковим зором помітивши — на них озираються перехожі, та не зупиняються, швидше проходять далі. — Скажіть хоч щось!

— Гляньте!

Патрульний випростався, підняв над головою знайдений у бардачку пістолет.

— Це травмат! У нього є дозвіл! — зайшлася Лора. — Хтось пояснить мені все нарешті?!

Оперативник порпався в її сумочці.

— Там немає зброї! — не вгавала Лора, бовкнула хтозна для чого: — Дайте телефон! Мені треба подзвонити!

— Розберемося, — оперативник прочитав напис на картці. — Лариса Кочубей — це ви?

— Паспорт у сумці, сумка у вас!

— Розберемося, — повторив він. — До вас запитання ще будуть. А вашого колегу затримано. До з’ясування обставин.

— Обставин — чого?

Соколу завели руки за спину.

Клацнули кайданки.

— Та що ж ви робите?!

— Затримуємо підозрюваного.

— У чому його підозрюють?

— Вбивство, Ларисо Кочубей, — оперативник заховав її візитівку в кишеню шкіряної куртки. — Вбито Ігоря Ярового. Знаєте такого? Та знаєте, знаєте.

Богдана вели до поліцейської машини.