Сіль для моря, або Білий Кит

Аня розсміялася.

— Дурість, так? Смійся. — Ліза набурмосилась і опустилася на пісок.

— Пробач, пробач, — Аня витирала сльози, що виступили в кутиках очей. — Це зовсім не дурість, а дуже мило. Ти добра дівчинка, Лізо. Спасибі тобі!

Ліза підняла голову. Аня сміється? Але очі жінки були серйозними, і їй чомусь стало ніяково. Вона опустила голову і щось креслила пальцем на піску.

— Нема за що, — усміхнулася Ліза, кивнула й подивилася на небо. — Цікаво, морю подобається дощ?

— Думаю, так. Дивись, яке воно схвильоване. Щойно був штиль, а ось з’явилися маленькі хвилі. Це як поцілунок у кінці побачення.

— Що?

— Дощ ніби цілує море на прощання. І тепер воно хвилюватиметься всю ніч і заспокоїться лише на ранок.

— То ось як це… — Мрійливо схилила голову набік Ліза. Кит був би її дощем. А вона — його морем. Вона переступила з ноги на ногу і помітила сірий камінчик, схожий на тулуб кита. Дівчина підняла його і зрозуміла, що знайшла свій талісман.

Додому вона поверталася, трішки пританцьовуючи. В ногах була дивовижна легкість. Вона навіть постояла перед будинком кілька хвилин, щоб перевести дух. Спогади накотилися дрібними дощовими крапельками. Майже рік тому вона опинилася перед ним і збиралася увійти всередину вперше. Тато сказав, що вона може вибрати будь-який дім, і це було чудово. Але Ліза не сумнівалася, коли по­бачила його.

Простий, але дуже світлий, чистий та охайний із білими стінами й червоним дахом. Два рядочки сходинок навхрест і ґанок із виноградом над головою. Двоє вхідних дверей, вузенький коридор, кухня й велика спальня. А ще сходинки нагору — на другий поверх. І ще одні — на третій із єдиною кімнатою та скошеним вікном. Коли вона залізла туди, ­відразу зрозуміла, що йти звідти уже не хочеться. Увечері вони пили гарячий шоколад утрьох на ґанку, а на вулиці тарабанив теплий дощ. Виноградне листя росло так густо, що на сходинках не було жодної крапельки. Мама винесла великий плед, і вони накрилися ним із головою. Тато розповідав страшні історії, його голос перебивав барабанний дріб дощу, а Ліза відчувала себе найщасливішою у світі. Чомусь той шоколад був особливо смачний, може, тому що він трішки пах морем і дощем?

Ліза відчинила двері і, забігши (ні — злетівши) сходами до своєї кімнати, насамперед увімкнула ноутбук, прошепотіла: «Я люблю себе!» І написала Киту, тремтячи від власної сміливості:

— Я дуже хочу, щоб ти мене поцілував.

Кит був не в мережі. І очікування його відповіді було солодше за саму відповідь. Вона встигла намалювати своєму талісману очі — зелені, як у кота, — та плавнички. Тепер це було її особисте маленьке щастя. Вона ще довго валялася в ліжку і притискала до грудей подушку, кожні дві хвилини заглядаючи в монітор, але Кит не з’являвся. Зрештою, дівчина заснула із затиснутим камінцем у долоньці, так і не вимкнувши ноутбук.