Вежі і кулемети. Спогади з Дивізії і большевицького полону

І так, підчас нашого приїзду в Нойгамер, поширилася була думка, що весь «айнзац» дивізії буде мати форму першого «айнзацу» галицьких поліційних полків, які повичищували від партизанів околицю, приблизно, між долішнім Сяном та верхнім Бугом. Відтак, коли поліційні полки були розформовані, розпочався шум навколо «другого фронту» й Франції, як будучого місця «айнзацу». Цьому, одначе, протиставився загальний стан боєздатности дивізії, а тоді ясним було, що на захід іде еліта німецької армії. Деякий час по зайнятті німецькими військами Угорщини, появилася вістка, що ми поїдемо там для поборювання партизанських банд, бо говорили, що тоді саме розпочався партизанський рух в Мадярщині. Наступною країною, де ми, нібито, вже напевно мали їхати, куди навіть мала вже виїхати дивізійна квартирункова комісія, була Румунія; реальною підставою для цих поголосок була напружена ситуація у північносхдній Румунії у зв'язку з переходом совєтськими військами Дністра і Прута. Ходили теж чутки про виїзд до Боснії чи Італії, але їх ніхто не брав поважно.

Одиноке, що ці передвідїздові сплетні мали спільне, було те, що в усіх цих вістках старанно обминалася всяка згадка про Галичину, як про можливе місце «айнзацу». Безперечно, що бодай частина цих вісток походила згори, і була виразом непевности і вагання, яке панувало в вищих старшинських кругах весною 1944 р. Оця непевність була спричинена, в загальному, розвоєм мілітарного положення в Европі; заламання німецької воєнної потуги на східньому фронті було вже, як не очевидне, то дуже правдоподібне, і кожний це бачив. Кількість місць, куди, нібито, мала йти наша дивізія, була рівночасним підчеркненням факту, що ніде в Европі вже не було спокійного кутка для німців. Друга причина безумовно існуючих між німецькими старшинами хитань, що дивізія не була одиницею, на яку можна було числити, і то однаково під оглядом військовим, як і політичним; все ж таки були німці, з якими можна було говорити на розум, а перед цими ми не крилися з думкою, що, у випадку вжиття дивізії на будь-якому небольшевицькому фронті, вся наша частина використає першу нагоду виключитися із рядів борців за Нову Европу. Наші інтереси, говорилося тоді, покриваються з німецькими тільки лиш там, де йде про збройну боротьбу з большевиками.

Оці настрої не могли не дійти до вух командування. З деяких висловів нашого командира, майора Кюстера, стало видно, що старшинська верхівка бачить недоцільність висилки дивізії до західньої Европи, чи на Балкани, «бо тоді ви підете в ліс».

Думка про «перехід у ліс» була дискутована, очевидно, і у нас. Зрозуміло, що цей перехід міг бути актуальний лиш тоді, коли дивізія у своїй масі опинилася б у Галичині. Та й що до цієї можливости не було однозгідности. Були такі, що казали «я сповнив злочин супроти свого народу, надівши німецьку уніформу», і стреміли до чимскорішої направи цього «злочину»; інші ж знову бачили наказ хвилі, в захованні леґальної форми збройної боротьби, зокрема в обличчі широко дискутованих тоді можливостей розбудови дивізії до розмірів корпусу, нібито з дивізіями «Галичина», «Львів» і «Булава», про що раз відкрито сказав Кюстер. Реальні підстави до цих чуток — це були тисячі і тисячі нових рекрутів у таборі Цілєнціґ, де коротко стояв запасний полк дивізії, пляни виставлення третіх батальйонів при полках піхоти та батальйону «штурмґешіців».[44] (Я сам читав наказ в цій справі, але з цього нічого не вийшло).