Останній рейс
- Автор: Суслов Владлен Олексійович, Росин Вениамин Ефимович
- Год: 1964
- Язык: украинский
- Год: "Веселка"
- Жанр: Детское действие
Электронная книга - «Останній рейс». Краткое содержание книги:
Щербина і дружинники метнулись до машини. Ось вони поруч… Лунко тріснув постріл, машина рвонула з місця і зникла. На асфальті лишився непритомний Щербина і розгублені дружинники.
Чимало зусиль доклали працівники міліції, перш ніж натрапили на слід злочинної зграї. Допомогли їм у цьому й діти, хоч вони спочатку пішли хибним шляхом.
Книга широко розповідає про самовіддану працю людей в синіх шинелях.
Вітя та Альоша без особливих труднощів знайшли Загорську вулицю. До п'ятиповерхового будинку притулилася приземкувата хатина з почорнілою від часу покрівлею і химерними наличниками на вікнах. Альоша постукав. Ніхто не виходив. Тоді він затарабанив кулаками. Почулися кроки, клацнув замок. Притримувані ланцюжком, двері ледь відхилилися. Крізь вузьку щілину хлопці побачили жінку в сарафані.
— Знову за металоломом? Спокою від вас немає! — гримнула вона і сердито грюкнула дверима.
— Що з нею? — пересмикнув плечима Вітя. — Навіть вислухати не хоче.
— Певно, родичка Касторки, — висловив припущення Альоша. — Злюща, як і він.
— Альошо, постукай знову. Не стовбичити ж нам тут цілий день!
Показалась та сама жінка. Не давши їй отямитись, Альоша випалив:
— У нас лист до Макогона!
— Який там іще лист? — підозріло спитала вона.
— Макогонові Опанасу Степановичу. Особисто. Ось він.
— Зачекайте… Афоня! Афоня! До тебе!
Брязнув ланцюжок, і вийшов похмурий, заспаний чоловік років під сорок, його маленькі очиці якось не гармоніювали з довгим носом, масивним підборіддям та широким, як у риби, ротом.
— Я Макогон. Ну й що далі?
— Вам лист.
Прочитавши записку, чоловік на очах змінився. Товсті губи розтяглися в усмішку.
— Вибачте, що не запрошую в квартиру. Там такий розгардіяш, стороннього запросити соромно. Ремонт. А за звісточку спасибі. Вчасно принесли. Бувайте, пацани, здорові… Ще раз спасибі…
— Ліки самі привезете? — спитав Альоша.
— Ліки?
— Ось ті, що в записці.. — пояснив Вітя.
Ви її читали? — стривожився Макогон.
— Ні… не читали, — почервонів Альоша і, побачивши, що Макогон усе ще сумнівається, поспіхом додав: — Матвійович сказав, у вас радикуліт і ви дасте ліки…
— Почекай, приятелю, не торохти! Щось я нічого не второпаю. Які ліки? Який Матвійович?
— Звісно який! — сказав Вітя. — Карпо Матвійович!
— Хе-хе-хе! Ну й здорово я вас розіграв. Пожартували й досить. Матвійовича я, звичайно, знаю. Хлопчаками разом до школи бігали. За однією партою сиділи, в паці грали… Ліки сам привезу. Через півгодини буду.
ПОМИЛКА
Луговий та Олійник уважно слухали. Засмаглий парубок, раз у раз відкидаючи непокірне пасмо темно-русявого волосся, розповідав:
— … Ми з товаришем вступаємо. до автодорожного інституту на заочне відділення. Вчора увечері я прийшов до нього… У нас так уже заведено: щодня готуємось. Засиділися до дванадцятої години. Помучилися над тригонометрією. Призабули тангенси, синуси, косинуси… Зібрався було йти, а тут злива…
Коли вона вщухла, я й пішов. На тролейбус спізнився, довелося пішки. Біля будинку мене зупинили… Відвели в Жовтневий райвідділ міліції, а звідти сюди… Сталося якесь непорозуміння… Прошу скоріше розібратись. У мене завтра екзамен.
— Не хвилюйтесь, розберемось, — сказав Луговий. — Все у вас, громадянине Пасько?
— Начебто все.
— У мене до вас кілька запитань.
— Слухаю. Тільки, прошу, розберіться, будь ласка, швидше, запевняю вас: тут непорозуміння. Мене помилково вважають за когось іншого.
«Стріляний горобець, — Олійник сердито глянув на затриманого- Чи бач, наступальну тактику обрав… Непорозуміння! А що на вулиці робив, коли чесні люди сплять? Інститут вигадав… Викручується…»
— Отже, до автодорожного вступаєте? — перепитав Луговий, розглядаючи документи Паська.
— Так. За спеціальністю… Адже я шофер…
— Де працюєте?
— В таксопарку.
— Якої марки ваша автомашина?
— «Победа».
Андрій Остапович щось швидко написав.
— Товаришу Олійник, віднесіть це Петрові Гарасимовичу. — І, вже звертаючись до Паська, поцікавився.
— Як прізвище вашого товариша?
— Леонід Козир. Разом працюємо. Мій напарник.
— Ви виходили з квартири Козиря?
— Ні. Весь час штудіювали конспекти.
— Хто може підтвердити?
— Перш за все сам Льоня. Хто ще? — замислився Пасько. — Його мати, батько… Увечері приходив старший брат Льоні з дружиною. Ми ще разом пили чай. Але вони пішли раніш. Перед дощем.
— Якого кольору ваша машина?
— Раніш була сіра, а…
— Як це «була»! — перебив Олійник, що повернувся.
— Машину списали. Відбігала вже своє. В гараж днями прибуває партія нових «Волг». Нам з Козирем обіцяли дати одну з них.
— Вам доводилося бувати в гаражі автодорожного інституту?
Олійник засовався на стільці, чекаючи відповіді.