![95-16 [uk] - Читать Любимую Русскую Полную Книгу 👉 Read-E-Book.com](/uploads/posts/books/2/9/2/5/8/95-16-uk-download.jpg)
95-16 [uk]
- Автор: Рудский Ян
- Год: 1976
- Язык: украинский
- Год: Молодь
- Переводчик: Б. Дащенко
- Жанр: Другие детективы
Электронная книга - «95-16 [uk]». Краткое содержание книги:
По-різному склалося життя трьох колишніх в’язнів. Траубе і Джонсон лишаються в Західній Німеччині, Шель повертається на батьківщину і стає кореспондентом однієї з польських газет. Але всіх їх так чи інакше зв’язує минуле.
Одержавши від Траубе листа з проханням про допомогу. Шель їде в ФРН, але друга вже не застає: Леон Траубе гине. Обставини його смерті викликають у Шеля сумнів. Крок за кроком журналіст розплутує нитку і робить несподіване відкриття…
— Якийсь Нанке чи Мінке…
— Доктор Менке. Він не тільки чудовий терапевт, але й видатний психіатр.
— Пані Гекль казала ще… — почав Шель і замовк. Що міг знати Джонсон про якогось старого п’яницю? Згадка про ці незначні деталі не мала ніякого сенсу. — Отже, справу Леона Траубе вважати закінченою? — запитав він за хвилину.
— О, з цілковитою певністю. Адже у нас достатньо власних проблем. Шкода, що ми не підтримували зв’язку, тебе не спіткало б таке розчарування.
— Хтозна… — Шель глянув у пронизану снопом світла гущавину парку. — Досить про Леона, побалакаємо про приємніші справи.
— Коли так, передаю тобі слово, — з смішною покірливістю сказав Джонсон.
— Знаєш, Пауль, справжня мета моєї подорожі — це зібрати матеріал для репортажу про ФРН.
— З якоїсь певної галузі?
— Ні. Мені хотілося б поповнити загальні враження коротенькими сценками з щоденного життя і, можливо, додати щось про асиміляцію переселенців…
— О, це питання досить делікатне. За останні роки сюди прибуло багато людей, які дістали статус репатріанта на підставі свого національного походження. Вони приїхали, заохочувані мріями про високі ренти, відшкодування і загальний добробут. Це — одна з найсерйозніших проблем.
— У поїзді я чув розмову про тимчасовий табір поблизу Гроссвізена.
— Є такий. Він міститься на Веберштрасе. Ти хотів би піти туди?
— Якщо це можливо…
— Вхід не заборонений, але у тебе виникне неправильне враження. Цей табір не є гордістю нашого міста.
Вони розмовляли ще кілька хвилин, потім рушили до міста тією ж дорогою, що й прийшли. Перед будинком суду Джонсон сказав:
— На жаль, я мушу повернутися в контору, сьогодні у мене суд. Початок призначено на тринадцяту годину. Давно вже я ні з ким не розмовляв так щиро. Шкода, що раніше не знав про твій приїзд.
— У мене ж не було твоєї адреси, щоб повідомити.
— Звичайно.
Прощаючись, Джонсон запросив Шеля на вечір до себе.
— Не знаю, чи сподобається тобі у нас, — зауважив він. — Це залежатиме від багатьох речей…
Шель ішов назад приголомшений. Не міг зібрати докупи свої думки і враження. «Так завжди в житті буває, — філософствував він. — Людина до чогось готується, складає плани, наперед обмірковує ходи, а потім усе складається інакше — треба імпровізувати і давати собі раду за непередбачених обставин».
Траубе! Велика таємниця виявилася лише плодом хворої фантазії. Можна було б з цього сміятися, коли б не трагічне закінчення. Він глянув на годинника: скоро перша. Час обідати.
Зайшов до їдальні, де пропонували «швидкі, дешеві страви». У довгастому приміщенні майже нікого не було. На високому стільці сиділа жінка, яка, видно, зачіскою намагалася бути схожою на Бріжіт Бардо. Вона обвела Шеля швидким оцінюючим поглядом і знову втупила очі в меню, яке висіло високо над буфетом. Ліворуч, біля «музичної шафи», стояла молода пара. Дівчина розмірено жувала гумку, хлопець у шкіряній куртці кинув до отвору автомата дрібну монету. Шель помітив, як вибрана пластинка впала на обертовий диск, а механізм спустив ручку адаптера. «Рйг іттег йеіп…»[22] — пролунав з гучномовця нудотний тенор.
Після обіду Шель подався розшукувати Лютце, про якого згадала фрау Гекль. По дорозі оглядав вітрини, часом зупинявся і читав торговельні реклами.
На певній відстані за ним помалу їхало таксі. Табличка «Вільно» була спущена. Шофер пильно стежив за журналістом, який ні про що не здогадувався.
Бункер містився на околиці міста. Величезне залізобетонне склепіння височіло над землею. Сіра, мовчазна згадка про війну… Біля входу Шель зупинився, щоб очі звикли до мороку. Темрява помалу розсіювалася. Зверху крізь отвір чи якусь щілину прохоплювався тоненький сніп світла. Журналіст поступово розрізняв предмети: велику прямокутну коробку, що скидалася на шафу, і низькі нари, поруч з якими стояла скриня. Біля одної стіни притулився збитий з дощок стіл. Сині, високі стіни неприємно вражали пусткою і проймали підвальною холоднечею.
— Гер Лютце!
Голос одбився від стіни глухою луною. Ніщо не ворухнулося, ніхто не відповів. «Напевно, у місті», — подумав журналіст.
Він вийшов на шосе і безпорадно оглянувся. Поблизу нікого. Тільки здалеку їхав хтось на велосипеді. День був теплий, погожий, від полів, що хвилювалися жовтавою зеленню, линули приємні пахощі. Шель глянув на безхмарну блакить, і йому стало трохи сумно: таке самісіньке небо простягається далеко звідси, над Польщею…
Велосипедист під’їхав ближче. Шель розпізнав мундир поштаря. Містка сумка лежала на багажнику.
22
Назавжди твій (нім.).