Острів Робінзона
- Автор: Фидлер Аркадий
- Год: 1958
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Переводчик: С. В. Савков
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Острів Робінзона». Краткое содержание книги:
Аркадій Фідлер — автор повісті «Острів Робінзона» — сучасний польський письменник, видатний мандрівник, невтомний дослідник далеких країн. Він написав близько 20 книжок, кращі з яких видані багатьма мовами світу.
«Острів Робінзона» — перша книжка Аркадія Фідлера, перекладена на українську мову.
В Радянському Союзі ця повість видається вперше.
Як я вже згадував, недалеко від ящіркової галявини піднімалась гора. Я вирішив поспати кілька годин біля неї. Сто кроків крізь гущавину, і переді мною підніжжя гори. Шукаючи тут затінку, я відкрив у скелі заглиблення, свого роду печеру, і це відкриття радісно схвилювало мене. Аджеж це було чудове помешкання! Не дуже глибоке, бо сягало вглиб на якихось п'ять кроків, а все ж таки воно було захистом від непогоди. А небезпека з боку диких звірів? Знав і на це засіб. Отвір печери був невисокий і неширокий, щоб увійти туди, я мусив нахилятись. Отже, треба було тільки загородити цей вихід кількома дошками з розбитої шлюпки. І, лежачи в печері, я міг почувати себе більш-менш безпечно і не боятись нападу.
Мені найбільше хотілось негайно взятися зносити дошки, але я був такий слабий, що ліг на землю й одразу ж заснув глибоким сном. За кілька годин прокинувся з свіжими силами. Від узбережжя, де лежали дошки, до печери було близько тисячі кроків. Три рази ходив я туди і назад, тягнучи важкі дошки за собою. Був надто слабий, щоб їх носити.
Сонце наближалось до заходу, коли я закінчив свою роботу; дошки, зв'язані ліанами, так щільно закривали отвір, що й сам чорт не вліз би до печери.
Після обіду в мої сильця не впіймалось нічого. Того вечора я з'їв останній кокосовий горіх. В печері зробив собі з гілок постіль і рано ліг відпочивати. Зовсім знесилений, я настільки отупів, що не відчував навіть голоду. Тільки знову паморочилося в голові і почало трясти мене так само страшно, як учора. Та, лежачи зачинений у печері, відділений міцною загородкою від нічних голосів і всього того, що діялось надворі, я хоч міг не тривожитись.
Чи довго я спав — не знаю. Тільки раптом прокинувся, немов у передчутті близької небезпеки. Серце, сповнене якогось незрозумілого неспокою, билось, мов переляканий птах у клітці. Що сталося? Що мене так налякало? Може, якийсь звук, від якого навіть у сні проймав жах?
У темряві печери я намацав ніж і взяв його міцно за ручку. Напружив слух, але нічого підозрілого серед звичайних нічних звуків пущі не почув. Крізь щілини між дошками я бачив частину чагарника і по ясному сяйві на кактусах помітив, що місяць вийшов на небо.
Раптом — що це? Тихий шелест швидких кроків у траві поблизу, щось мелькнуло перед печерою. Стрибок. Могутнє тіло кинулося з гуркотом на мою загородку. Страшне дряпання гострих пазурів об дошки. Дві дошки, шарпнуті з грубою силою, впали перед печерою, з шумом ударившись об землю. Перед ними злякано відскочив великий звір. Відскочив на три-чотири кроки і зупинився. Величезний стрункий звір. Цяткований. Ягуар! Серце у мене завмерло! Хижак причаївся, притуливши до землі свою приплюснуту голову. Свердлив мене зеленкуватими очицями і шкірив морду, блискаючи білими іклами.
Занімівши від жаху, я, мов зачарований, дивився йому в очі. Чекав, коли він кинеться на мене. У руці стискав ніж. Одного стрибка вистачило б, щоб досягти мене; одного удару жахливої лапи — щоб мене розтрощити. Звір почав ричати лютим придушеним голосом. Навіть приголомшений усім цим, я бачив — безтямна спостережливість напружених нервів! — бачив, як ягуар бив хвостом об кущі.
Коли він стрибне?!
Секунди тягнулись, неначе вічність. Неминуча смерть, яка нависла наді мною, все ще не приходила. Я ось-ось міг знепритомніти: коли ж ягуар стрибне?!
Раптом він зробив якимсь рух. Не в моєму напрямі. Навпаки. Звір, по відвертаючи од мене палаючого погляду, помаленьку посувався назад. Його могутнє тіло поволі зникало за кущем і нарешті зникло зовсім. Там, де ще хвилину тому чатував звір, тепер було пусто. Чувся тріск гілок і шелест, який усе віддалявся. Потім настала тиша.
Знесилений, я впав на свою підстилку. Довго лежав нерухомо. Поволі я приходив до пам'яті. Може, хижак повернеться? Я витріщував очі в сторону чагарника. Не повертався. Мабуть, володар пущі хотів тільки показати свою міць двоногій істоті, яка наважилась вторгнутись у його царство. Застеріг її і щез у нетрях.
Я не виходив надвір, боячись засади. Коли кров, яка знову нормально пульсувала в жилах, повернула мені трохи сил, я тихенько підняв вирвані дошки і заткнув ними, як було й раніш, отвір печери. Знав уже тепер, що цієї охорони замало, але краще було мати хоч таку, аніж ніякої.
До кінця ночі більше ніщо не порушувало спокою.
В останні години перед світанком я непогано спав і прокинувся вранці навіть із свіжими силами, чи, принаймні, хоч без головного болю і дрожу, зате страшенно голодний.