Острів Робінзона
- Автор: Фидлер Аркадий
- Год: 1958
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Переводчик: С. В. Савков
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Острів Робінзона». Краткое содержание книги:
Аркадій Фідлер — автор повісті «Острів Робінзона» — сучасний польський письменник, видатний мандрівник, невтомний дослідник далеких країн. Він написав близько 20 книжок, кращі з яких видані багатьма мовами світу.
«Острів Робінзона» — перша книжка Аркадія Фідлера, перекладена на українську мову.
В Радянському Союзі ця повість видається вперше.
Перші ж думки мої були про нічну пригоду.
— Ягуар! Ягуар! — повторював я з ненавистю і разом з тим із страхом.
Я був досвідченим мисливцем і саме тому добре розумів небезпеку, яка мені загрожувала. Хай би тільки дикій звірюці, в багато разів дужчій, ніж людина, захотілося людського м'яса, що сталося б тоді зі мною, коли єдиною зброєю у мене був тільки ніж і дерев'яна палиця?
Одночасно я запитував себе, як дістався ягуар на острів і з чого жив тут цей ненажерливий хижак? Вважається загальновизнаним, що ягуар — чудовий плавець, то, може, він переплив протоку, яка відділяла острів од землі на півдні? А коли звір прибув звідти, то чи не слід було припустити, що цією землею є південноамериканський материк?
З самого ранку дві невідкладні справи не давали мені спокою: як захиститись від ягуара і як добути їжу. Ягуар у ясний день рідко коли нападає, отже, до вечора у мене було ще багато часу. Що б там не сталося, я вирішив не залишати печери і не повертатись на гілки свого дерева, де я дуже стомлювався.
Голод. Дедалі дужче, вкрай вичерпуючи сили, дошкуляв мені голод. У сильця знову нічого не попало. День був туманний і паркий, ящірки не вилазили з нір.
Близько полудня я ще мав стільки сил, щоб з гілки і лика гнучкої ліани зробити собі лук, а з твердого очерету над річкою нарізати кільканадцять стріл. Ще хлопцем, граючись, я робив собі не один лук, бачив також луки індійців, отже, справа ця не була мені незнайома. Лук, який я змайстрував тепер, був невеликий, але стріли викидав чудово — більш, як на п'ятдесят кроків. Птахи зграями сиділи в чагарнику і зовсім не боялися, зате я виявився горе-стрільцем! Скільки стріляв і жодного разу не влучив.
Нарешті, стомившись, я ліг у своїй печері, та тільки не надовго, бо думка про ніч не давала мені спокою. В глибині печери був насип з уламків скелі різного розміру. Я вирішив перенести або перекотити ці уламки до входу, щоб там утворилася своєрідна барикада. Розуміючи, як багато залежить від цієї праці, я негайно взявся до діла. Менші камені я легко переніс, але до більших треба було докласти сил, які перевищували мої, а власне, тільки ці камені могли чинити належний опір напасникам. Скільки при цьому я натрудився, скільки пролив поту! Тільки завдяки тому, що я підважував великі камені дошками, які були під рукою, мені вдалося трохи зрушити їх з місця. Щохвилини мені захоплювало дух, і я раз у раз повинен був збиратися з ослаблими силами. Коли остаточно завершив справу, був ледве живий.
Після цього я лежав, мабуть, з годину. День, протягом якого я напружено працював, не проковтнувши жодного куска їжі, закінчувався. Сонце вийшло з-за хмар і, падаючи збоку на дерева, кидало продовгуваті тіні. Пташки, як завжди надвечір, пожвавились, навколо стояв багатоголосий гамір.
Раптом тут же, біля входу в печеру, пролунав пронизливий голос:
— Пйонг!
І одразу ж зовсім рядом йому відгукнулися інші крики:
— Пйонг! Пійонг! Пйонг! Одночасно почулося лопотіння крил. Я підвівся на ліктях і прислухався. Встановивши по голосах, що птахи були десь близько, я взяв лук, стріли і виповз із печери.
Птахів було кільканадцять. Завбільшки з наших ворон, вони могли зійти за якусь карликову породу круків, бо були зовсім чорні, верхня частина дзьобів — так само чорних — була високо вигнута, наче горб[6]. Помітивши мене, «круки» ще голосніше почали кричати «пйонг», ніби виражали своє здивування чи неприязнь, але зовсім не збиралися тікати. Деякі, нахабніші, навіть підлітали трохи в моєму напрямі і з запалом кричали.
Найближчий птах був, мабуть, не далі, як за десять кроків од мене. Широко розкарячивши ноги на гіллі куща, він верещав на мене своїм сердитим «пйонг». Я прицілився і пустив у нього стрілу. Ціль була легка, проте стріла полетіла вбік. Птах помітив, що поблизу нього щось майнуло, але на цьому острові він ще не бачив людини і не тікав, продовжуючи верещати.
Друга стріла пролетіла вже значно ближче до цілі, третя, на жаль, пішла занадто високо, зате четверта — гей, заграйте, сурми тріумфальні! — четверта влучила! Пробила крило і, застрявши у пір'ї, звалила птаха на землю. Одним стрибком я підскочив до нього і наступив на голову. Птах був у моїх руках. Решта зграї підняла страшенний галас і, описуючи наді мною кола, хотіла помститись на вбивці. Я посилав стрілу за стрілою у тих птахів, які були найближче, але, збуджений, стріляв надзвичайно невлучно. Незабаром у мене вийшли всі стріли, але й птахи нарешті зрозуміли небезпеку і відлетіли.
Не встиг забитий птах остигнути, як я роздер його і з'їв усього, залишивши тільки пір'я, кістки і нутрощі.