Багаті і бідні

Обидва чоловіки подивились на Оленку, яка розгублено стрибала поглядом з одного співрозмовника на іншого.

— Попередня згода, — нарешті спромоглася видати з себе Оленка.

— Так, зробите кілька фотопроб сьогодні і якщо ви нам підійдете, то завтра підпишемо контракт. — Замовник реклами трохи знітився, побачивши, як Оленку стурбувало слово «якщо». Несподівано він приязно посміхнувся до дівчини, — але повірте, Олег ніколи не помиляється. Я, особисто, не думаю, що ви можете нам не підійти.

Оленка, зробивши розумний вигляд обличчя, весело кивнула на знак згоди.

— Чудово, — директор підвівся.

До кабінету зайшла жінка років п’ятдесяти.

— Ніночко, відправте дівчинку до Роберта — це раз. Підготуйте для неї наш контракт — це два. Обов’язково. Це два, — Олег на хвильку замовк, роздумуючи, чи раптом чогось не забув, — поки що все.

Оленка опинилась у руках швидкої і строгої Ніни. Та відразу почала вчити «новобранку» розуму.

— Слухай сюди, красуня, я — Ніна. З усіх питань ти звертаєшся до мене. І тільки до мене. У жодному разі не до Олега. Він не може цього терпіти. Второпала?

— Так, — Оленка потягла цукерочку з симпатичної тарілки на столі.

— Куди? — Заверещала Ніна і, витягши цукерку ледь не з Оленчиного горла, спритно метнула її в смітник. — Фігура. Що за дурдом з цими моделями. Мало що треба дбати про них, то ще й думати мусиш за них. Ніякого солодкого. Пам’ятай, дівчинко, ти так само легко можеш втратити цю роботу, як і знайшла. Я вже на таких, як ти, надивилася.

Оленка відкрила рот, щоб сказати, що вона нічого не їла, але Ніна випередила її.

— Немає часу на балачки. Слухай уважно. Зараз приїде машина. Тебе відвезуть до Роберта. Це наш найкращий фотограф, — жінка перейшла на довірливе шепотіння, — тобі дуже пощастило. Ця постільна фірма великий клієнт. Гарно заплатять. — Оленка райдужно посміхнулась, намагаючись не дивитись на цукерки. — Гарно поводься і не вередуй. Я тобі передзвоню. Усе.

Ніна вийшла з малесенької кімнатки, але за мить повернулась і забрала кошичок з цукерками.

За півгодини Оленка вже їхала у чорному дорогому авто кудись на околицю міста і намагалась уважно читати кожен рядочок контракту. Нарешті вони під’їхали до якогось особняка в модерному стилі. Оленка розгублено подивилася на водія.

— Тобі що Ніна не пояснила куди йти? — Прохрипів водій на Оленчин запитальний погляд. Він пояснив їй куди йти.

Дівчина несміливо піднялась на третій поверх і подзвонила у червоні лаковані двері. Вони миттю відчинились.

На порозі стояв сухенький чоловік років сорока і жваво розмовляв по мобільному. Жестами він запросив Оленку зайти. За мить вона вже стояла у просторій студії, з величезними на всю стіну вікнами. Звідкись доносились приємні тихі джазові мелодії.

— Так, Олежику, це вона прийшла, — чоловік заправив довге сивувате волосся за вухо і скептично обдивився Оленку. — Ага, нічогенький матеріал, але Соні все одно доведеться попрацювати.