В небі — Земля!
- Автор: Бережной Василий Павлович
- Год: 1962
- Язык: украинский
- Год: Держлітвидав України
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «В небі — Земля!». Краткое содержание книги:
Це — майже повністю перероблений варіант повісті «В зоряні світи», яка виходила в 1956 та 1958 роках, де є нові сюжетні ходи й навіть нові персонажі!
— Останні кілометри! — хрипко вигукував Загорський у мікрофон. — За кілька хвилин…
Раптом ракета вдарилась об щось тверде і Жаннета інстинктивно заплющила очі. Щось важке ударило її по плечу, в голові блискавкою спалахнула думка: «Кінець». І все поглинула темрява.
Коли вона опритомніла, то побачила біля свого обличчя флакон, що його тримала чиясь рука. Ця рука помітно тремтіла. Потім почула голос:
— Жаннето, вам краще?
«О, та це ж Загорський», — впізнала дівчина. Підвелася, перемагаючи біль. Міцною рукою Загорський підтримує її. Всі, неначе заворожені, стоять біля ілюмінатора.
Загорський підвів її до другого ілюмінатора.
— Дивіться, Жаннето! — схвильовано сказав він. — І запам’ятайте цю мить!
Жаннета подивилася і, крім чорної хмари, нічого не побачила.
— Що — на Місяці хмари? — спитала вона.
— Заспокойтеся, це — робота нашого Михайла; він своїм двигуном розтривожив мільйонолітній пил нашого супутника. Як ви гадаєте, Іване Макаровичу, оцю хмару видно… там, на Землі?
— В потужні телескопи, мабуть, видно… — задумливо промовив Плугар і підійшов до Загорського, — А ви придивіться — вона дуже цікава. Помічаєте — не клубочиться, осідає рівномірно, бачите — он камінь, а падає так само, як пилинка!
Справді, в пронизаній сонячним промінням куряві не було клубочіння, такого характерного для Землі. Потужні струмені газу, які ще кілька хвилин тому виривалися з реактора, зняли вгору не тільки пил, а й чимало дрібного каміння.
— Так, атмосфери тут нема, навіть ріденької, — промовив Мілько.
— Не журіться, Михайле! — професор поклав руку на його плече. — Ми з собою привезли земної, радянської атмосфери!
Курява поволі осідала, і перед очима наших мандрівників поставав таємничий, загадковий краєвид.
Мілько посадив ракету на високе плато, що поступово переходило у велику долину, оточену горами. Вони здіймалися навколо зубчастою стіною. Від численних виступів, шпилів падали чорні тіні.
— А що ото — чи не шляхи часом? — запитав Микола, вказуючи на темні звивисті лінії, що перетинали долину в різних напрямах.
— То тріщини, — відповів Іван Макарович. — Отже, прибули!
Мілько відкрив люк до енергетичного відділу, Іван Макарович дістав із шафи, вмонтованої в стіні, якісь прилади і почав одягатися до виходу назовні. Жаннета з цікавістю поглядала на Плугаря. Ось він, старанно припасувавши скафандр із товстими свинцевими підошвами, зайшов до повітряного шлюзу. Двері зачинилися. Він вийшов!
Загорський урочисто кидав у мікрофон:
— Іван Макарович Плугар вийшов з корабля… Він уже там, де споконвіку не ступала нога людини!
Радіофара була спрямована на Землю, що величезним диском сріблилася на чорному небі, і хвилі, підсилені на Троянді, миттю досягали старої планети. Вони пробивали верхні шари земної атмосфери, несли на жадібні антени слова:
— …уже там, де споконвіку не ступала нога людини!
ЗЕМЛЯНИ
Сліпучо-білі, з рожевим відтінком, з чорними провалами тіней, місячні гори подекуди чимось нагадують руїни стародавніх замків. Гори, звичайно, дуже своєрідні, але все-таки це гори; під ногами хоч і вкритий шаром пилу, але твердий ґрунт. А от небо… Чорне, всіяне зорями, — їх видно при Сонці! — і прикрашене велетенським диском Землі.
Космонавти, що вийшли з ракети вслід за Плугарем, наче приросли до місця — невідривно дивилися на Землю, оточену ніжно-голубуватим сяйвом. Ось вони піднесли руки, ніби салютують своїй далекій батьківщині.
Іван Макарович і Мілько встановили між камінням розсувну металеву щоглу. Плугар повернув ключа, і з неї полум’ям вихопилась тонка трубка з червоним прапором.
Після першої невеликої вилазки на поверхню Місяця було вирішено відпочити. Попоїли, видавлюючи з тюбиків смачні, поживні креми. Потім всі, крім Діка, лягли спати (він був у такому нервовому збудженні, що про сон нічого було й думати). Плугар не заперечував проти наміру Діка «поблукати на околиці», і той, надівши скафандр, вийшов назовні. Правду кажучи, Жаннета теж не сподівалася, що засне, але не пройшло й десяти хвилин, як міцний сон склепив їй повіки. Швидко заснули й хлопці та Іван Макарович, натреновані ще в період підготовки до польоту. Микола називав сон дисциплінарним заходом і міг заснути, коли б йому не наказали.
Першим розплющив очі Іван Макарович. Якийсь час, поки зовсім не прокинувся, здивовано дивився вгору — там сяяли численні прилади, неначе якісь великі, загадкові очі. Де це він і що з ним?