В небі — Земля!
- Автор: Бережной Василий Павлович
- Год: 1962
- Язык: украинский
- Год: Держлітвидав України
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «В небі — Земля!». Краткое содержание книги:
Це — майже повністю перероблений варіант повісті «В зоряні світи», яка виходила в 1956 та 1958 роках, де є нові сюжетні ходи й навіть нові персонажі!
Та якщо відчуття нічого не говорили про рух, то про температурні умови повідомили швидко. Правий бік припекло. Спочатку Микола подумав, що, може, лопнув ізолятор на його електричній «плитці», а потім здогадався, що то припекло Сонце. І він повернувся лицем до хвоста ракети, підставляючи Сонцю лівий бік. Повернувся — і ледве не скрикнув від здивування: так чудесно сяяла на чорному небі рідна Земля! Великий сріблясто-голубий диск. Видно масиви хмар, обриси материків і океанів… Якийсь дивний настрій охопив Загорського.
Земля, Земля… Вона мчить в одвічному леті, повертаючи до Сонця свої боки. День і ніч, як брат і сестра, тримають її в своїх обіймах. Відбувається кругообіг живої і неживої матерії — невпинний, навальний. І де між ними грань? Під голубим атмосферним склепінням квітне життя, мозок людей працює й удосконалюється. Добрі умови створила природа для його розвитку! І недаремно: через людський мозок вона осмислила сама себе.
Загорський задуманими очима дивився на свою планету.
«Повітряного шлейфа» — здовження атмосферної оболонки Землі, про яке говорять деякі вчені, — він не помітив. Може, тому, що «шлейф» той дуже розріджений, а може, він взагалі не існує. А Загорський якраз не вірив у його існування, бо жоден з астрономів не помітив такого «шлейфа» у Венери, спостерігаючи її проходження по диску Сонця. Срібний обідок її атмосфери має скрізь однакову товщину. А якщо Венера не придбала «шлейфа», то чому накидають його Землі?
Микола подивився вниз… і ніякого «низу» не відчув. Йому здалося, що він дивиться вгору. Повертав голову і туди й сюди, а відчуття «низу» не з’являлося. Тоді він глянув на свої ноги — отам «низ»! Те, на чому стоїш, і є «низом».
Зусиллям волі перемагаючи острах, що сковував рухи, почав пересуватись по обшивці від люка до носової частини ракети — від скоби до скоби. Ось прямо під ногами біліють літери — назва їхнього корабля. Але чому внизу? Микола ж знає — напис зроблено збоку… А от і боковий ілюмінатор, теж під ногами. Побачив — професор щось говорить Мількові…
Потроху звикнувши до обстановки, Загорський зрозумів, що тепер цілою планетою для нього є ракета і він, справді, може пересуватися по ній як завгодно, може обійти її кругом!
Усі ці міркування якось «унормували» обстановку, уподібнили її до звичайної, а головне — надали бадьорості і сміливості. Та й справді, чого Миколі побоюватися? Хіба тут діють не такі самі фізичні закони, як і на Землі? Він пригадав свої альпіністські походи… Але ні, навіть на високих гірських вершинах його не охоплювало таке дивовижне почуття. Там, куди не глянь, скрізь розстилається перед тобою земля. А тут… Навколо чорна безодня. Вона оточує тебе з усіх боків — безмежна, таємнича. Заглядає тобі в душу міріадами немигаючих різноколірних зірок… Мурашки пробігають по тілу…
Дійшовши до носової частини, Микола подивився в радіорефлектор — він був посічений, неначе по ньому стріляли густою шрапнеллю. Помітив і на обшивці подряпини. Значить, на ракету налетів рій дрібних метеоритів…
Замінити радіофару Загорському було неважко. Це він зробив швидко. Та коли повертався назад, з ним трапилася пригода. Микола осмілів і звівся на рівні ноги, навіть не здогадуючись, яка несподіванка чекає на нього. Все сталося блискавично. Тільки він зробив крок по ракеті, як у ту ж мить відлетів од неї, як м’яч. Морозом сипнуло йому поза шкірою: сила притягання ракети мізерна, і він падає в безодню!
— Рятуйте! — гукнув щосили в мікрофон. — Падаю, падаю!
Безпорадно махав руками, дриґав ногами, ніби шукаючи точку опори.
Раптом у навушниках почув голос Івана Макаровича:
— А про балон забули?
«Ах так, ракетний балон!..» Натиснув на кнопку — його різко штовхнуло до «Комети». Та, мабуть, він не розрахував напрямку, бо пролетів мимо металевого тіла своєї «планети». З жахом побачив, що вона віддаляється у протилежний бік…
— Спокійно, товаришу Загорський! — знову пролунав голос Івана Макаровича. — Чого ви так розгубились? Я вам допоможу!
«Справді, — подумав Микола, — спокій і витримка! Моє тіло зберігає ту саму швидкість, що й ракета, отже, від неї не відстане… А кисень? Кисню є на кілька годин. От наближення до Місяця — це загроза! — Тривога пройняла кожну його клітину. — Скільки ж лишається часу? — тривожно думав Загорський. — Невже я не встигну…» Почуття небезпеки холодом стискувало серце.
Гігантським осяйним поясом змикався Чумацький Шлях — він був усюди, куди б Микола не кинув тривожний погляд: угорі, внизу. На Землі можна бачити тільки частину Чумацького Шляху — ту, що над головою. А тут — суцільне коло його, бо під ногами немає нічого, що б закривало безмежний простір!