Улюблена пісня космополіта

Над краєчком гори підіймається пілотка кольору хакі, а вслід за нею обличчя: голубі очі, русяве волосся, товсті губи.

— Здрастуй! — каже мені Айвен, і я киваю йому у відповідь.

— Ще нікого немає?! — здивовано роззирається він, і я заперечно хитаю головою на підтвердження його слів.

— Ти давно тут? — запитує він, дивлячись на мене.

— Так, — кажу я й відчуваю шкірою, як слабне сонячне тепло, що лилося зверху.

— Ну нічого! — промовляє серйозним тоном Айвен. — Зараз прийдуть.

Я мовчки погоджуюсь.

— А я радий, що ти з нами! — раптом усміхається він.

Потім підходить до іншого краю і з висоти вершини цього передгір’я дивиться вниз на місто. Його профіль стає гордим і ніби проситься на медаль. Цікаво, чи у всіх, хто дивиться вниз із висоти, виникає це відчуття своєї вищості, блаженства і передчуття величного польоту, якому ніколи не судилося збутися. Точно так само стояв і я недавно на цьому самому місці, над цим самим містом.

Вони прийшли трохи пізніше, давши Айвену гордо постояти на краю ще хвилин п’ятнадцять. Серед прибулих був Вацлав і ще чоловік п’ять, незнайомих мені. Виглядали вони по-молодецькому. Один, так само як і Айвен своєю пілоткою, демонстративно порушував правила поведінки в місті маленькою бронзовою медаллю, причепленою до смугастого літнього піджака.

Розмова йшла рішуча, і я зрозумів, що події, про які говорили присутні, дуже скоро стануть явою.

— І тільки одне питання залишається не-вирішеним! — уже наприкінці розмови промовив Айвен.

Зустрівши запитливі погляди, він ковтнув слину й сказав:

— Нам потрібен вождь. Вождь, якому всі ми змогли б довірити вести нас до обраної мети…

Збігла хвилина задумливої мовчанки, потім друга, третя…

Не діждавшись відповіді, Айвен запропонував:

— Я думаю, генерал Казмо нас влаштував би в цій ролі?!

Вацлав кивнув, інші — вслід за ним. І я теж.

— Я сподіваюся, що це буде безкровна революція?! — промовив один із хлопців, кремезний, одягнутий у парусиновий костюм блакитного кольору.

— Я теж сподіваюся, — зітхнув Айвен, але в словах його не прозвучала впевненість.

— Господь нам допоможе… — неголосно сказав Вацлав.

— Я сам поговорю з генералом! — пообіцяв Айвен. — Але спочатку нам слід обговорити майбутнє вільного міста.

— Треба подивитися, за якими принципами живе Західний Берлін, — запропонував я.

Зі мною погодилися, але несподівано з’ясувалося, що німців серед нас немає і, отже, з’ясувати ці принципи виявилося справою неможливою.

— Тоді ми самі повинні все виробити. Отже, пропоную всім, хто хоче ввійти до майбутнього уряду, залишитися ще на пару годин тут. Решта може повернутися до міста.

Було очевидно, що до міста повертатися поки ніхто не поспішав. Я дивився на цей майбутній уряд і ні про що не думав. Я просто розглядав обличчя, руки, жести, очі. Ніколи мені ще до цього не випадала нагода бути так близько до уряду, нехай не до сьогоденного, але вже точно до майбутнього. Аж ось, узявшись звідкись знизу, неспокій змусив замислитися, і я, відійшовши від уряду на кілька кроків, відчув себе вільнішим. Я зрозумів, що не хочу бути ані міністром, ані політичним діячем. Мені просто подобається бути, жити в місті, поруч із цими хлопцями. І, звичайно, повністю схвалюючи їхні цілі, я зроблю все, що в моїх силах, щоби місто стало вільним, а я був його вільним громадянином. Я, напевно, навіть не буду проти взяти в руки зброю, щоб ця мета здійснилася, взяти ненадовго, але з усвідомленням своєї частки відповідальності за майбутнє.