Миколаївське небо
- Автор: Астров-Чубенко Вячеслав, Бакк Ольга
- Год: 2006
- Язык: украинский
- Год: "Зелений Пес"
- ISBN: 966-2938-17-6
- Переводчик: Василь Фляк
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Миколаївське небо». Краткое содержание книги:
У розповідях цієї збірки — душа Миколаєва. Така, як її відчули кращі фантасти міста. Знайома й парадоксальна, кумедна й до щему тужлива.
Завжди різна. Завжди — фантастична.
Розгорнувши книжку, ви відкриєте для себе новий, паралельний Миколаїв. Місто, де давно облаштувалися схожі на нас інопланетяни. Де відбулася перша антирекламна революція. Де минуле й сьогодення вступили в сутичку за право володіння світом, а сталкери влаштовують пікнік на узбіччі Намиву.
Готові до подорожі, яку запам’ятаєте надовго?
Тоді — перегортайте!
Голос не вгавав ні на секунду; було в ньому щось від скоромовки темпераментного футбольного коментатора-італійця. Неодмінно італійця — ніхто так не захлинається, не ковтає закінчень і не тараторить, намагаючись спресувати інформацію, як гарячі жителі Апеннінського чобота.
Трохи згодом Сеня зупинив машину. Антена втяглася в приладову дошку, голос затих. Єнот відчинив дверцята, вибрався й негайно поліз у багажник. Паха допомагав йому діставати вміст — кілька невеликих валізок, два ящики вина та Ольшину сумку. Сеня спустошував бардачок.
— Що трапилось? — запитала Ольша про всяк випадок.
Сеня вигріб стос тисячегривневих банкнот товщиною з цеглу, в кишеню навіть не лізла. Ще два таких же він віддав Єнотові.
— Шукають нас, — просвітив він. — Поліція, відділ по боротьбі з тероризмом. Машину розпізнали, треба змінити.
«Ага, — догадалася Ольша. — Цю кинуть, а на шосе кого-небудь загальмують. Убити не вб’ють, напевно, але залишать посеред дороги з роззявленими ротами, це точно».
Але, помізкувавши, вирішила: ні. Не стануть вони цього робити. Не можна. Здобута в такий спосіб машина дуже швидко стане «гарячою», тому що потерпілі негайно повідомлять у поліцію. А Сені енд компані така реклама ні до чого. Як вони умудряться викрутитися Ольша навіть не уявляла.
Тим часом Єнот з Пахою віднесли нечисленні пожитки метрів на двадцять убік.
— Ходімо, — сказав Сеня. У руках його чорнів предмет, що нагадував пульт дистанційки від відика.
Відійшли до речей; Пахасів на ящики, Єнот, схрестивши руки на грудях, приготувався спостерігати. Сеня відкрив капот, покопався усередині й витяг чорну плескату шухлядку розміром з дипломат. На верхній її площині красномовно скалився череп з кістками.
Сеня приєднався до решти, дбайливо водрузивши шухлядку на гору валіз. Ольша нервово переминалася з ноги на ногу. Нарешті на машину був спрямований пульт і натиснута одна з кнопок. Спочатку нічого не змінилося. Потім почувся неголосний хрускіт і корпус «Північного вітру» став повільно зминатися, немов його з усіх сторін здавлював гігантський прес. Метал обшивки пішов складками, машина згорталася в округлий зморшкуватий клубок, швидко зменшуючись у розмірах, немов провалювалася всередину себе. Останніми стислися покришки коліс.
Хвилин за десять усе було закінчено: замість машини на утрамбованій дорозі спочивала поїдена каньйонами звивистих впадинок кулька, схожа на волоський горіх, тільки більша. Рази у два. Пульт тихенько пискнув і висвітив неяскравий у світлі дня червоний вогник. За якийсь час пульт пискнув удруге й вогник змінив колір на зелений.
Єнот негайно підібрав кульку й присів біля однієї з валіз. Ольша витягнула шию, вдивляючись: у валізі в спеціальних нішах таких кульок налічувалося більше десятка.
— Що візьмемо? — запитав Єнот, оглянувшись на Бісмарка.
— Ммм… «Оксо», мабуть.
Єнот вийняв іншу кульку, схожу на колишню й відніс її на дорогу, закривши попередньо валізу.
Усе повторилося у зворотному порядку: кулька розпухла й перетворилася в новенький автомобіль, що блискав лаком. Іншої моделі. Кольору мокрий асфальт.
Писк, червоний вогник.
Ольша заворожено ступнула до цього чотириколісного дива.
— Куди! — схопив її за лікті Єнот. — З глузду з’їхала, чи що? Там же випромінювання!
Ольша здригнулася.
— А тут?
— Тут екран… — пояснив Єнот.
Незабаром на пульті зазеленів веселий дозволяючий вогник. Єнот одразу схопився за валізи, Паха — за ящики. Сеня взяв «дипломат» з черепом і відкинув кришку капота. Ольша підійшла й глянула: ніякого двигуна там не було. Навіть у згадці. Порожнеча, наче у старорежимного «Запорожця». Але двигун не міг розміщуватися й позаду, як у того ж «Запорожця», — Єнот з Пахою саме вантажили пожитки в багажник.
А Сеня спритно закріпив «дипломат» у спеціальних затискачах і приєднав єдиний роз’єм. Чорна в’язь провідків губилася в надрах корпуса.
«Ця коробка, мабуть, і є двигун», — вирішила Ольша. Паха з Єнотом уже сіли всередину.
Земля поблизу новонароджені машини була теплою, Ольша відчувала це навіть крізь пластмасові підошви туфельок-мильниць.
— Прошу, — запросив Сеня, відкриваючи дверцята. Ольша не без задоволення сіла: машина їй подобалася й вселяла якийсь неясний захват. Здавалося, під іскристим металом дрімає пружна, але покірна водієві міць.
Сеня взявся за кермо, прилади ожили, «Оксо» ледь відчутно завібрував і піднявся над ґрунтом, одночасно розвертаючись. А потім земля одразу поринула вниз, і в кабіну увірвалося шалене сонце — дотепер вони стояли в невеликій тіні. Вони йшли в невідчутну блакить неба, залишаючи під собою і польову дорогу, і асфальтову трасу, і близький уже Миколаїв. Сеня брав курс на Крим, на Ялту. Напевно, він поспішав.