Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні
- Автор: Смолич Юрий Корнеевич
- Год: 1987
- Язык: украинский
- Год: "Наукова думка"
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні». Краткое содержание книги:
Можливо, що народився Юра в самій Софіївці[26]. Кращого місця для народження не можна й придумати. Софіївка — це діброви, луки, переліски; це — озера, квітники, скелі з гротами, водограї і водоспади, заморські рослини, чудернацькі альтанки, мармурові статуї, білі і чорні лебеді на ставках. І насамперед це — пахощі квітів. Переліски, гроти, озера, павільйони і водограї — всю Софіївку — просто на голому місці, на рівнині, наказав кріпакам зробити для своєї коханої Софії[27] великий пан, граф Потоцький. І її зробили за якийсь рік. Потім садівники Потоцького садили троянди, лілеї, гіацинти і туберози. Тютюн і маргаритки сіяла його челядь для себе. Але фіалку, барвінок і сон ніхто ніколи не сіяв і не садив — вони виросли самі. І вони пахли над усе і запаморочливо — землею, прілим торішнім листям і сонячним теплом.
Юра з мамою вертали додому алеєю перського бузку. Мама вела Юру за руку. Юра шкандибав ззаду і все озирався. Ходити — це було не так просто. Починали боліти ноги. Власне, це вперше в житті Юра робив таку довгу прогулянку на своїх власних.
Але ходити — це було прекрасно! Небо синє, сонце яскраве, зелень рясна, квітки пахучі. Які хащі чагарника! Яка висока й густа трава! Озеро рівне, і чорний лебідь нечутно, лине вздовж берега і вигинає до Юри свою довгу, немов несправжню шию: він жде, щоб Юра кинув йому чогось їстівного. За лебедем на поверхні озера лишається довгий і швидкий слід з дрібнесеньких брижів. Невеличка хмарка перепливає через них від берега до берега. Чудно!
— Мамо! — питається Юра. — А чому хмарка пливе не по небу, а зовсім по воді?
Мама дивиться на хмарку, віддзеркалену в застиглій поверхні води, потім скидає очима вгору і дивиться на хмарку в натурі. Який неосяжний простір! Вона глибоко, тремтливо і радісно зітхає.
— Життя прекрасне, Юрок! — замріяно відповідає вона.
За ворітьми стоїть високий і худий чоловік без шапки і босий. Ноги його брудні і волосся сиве та сплутане. З худих плечей звисає лахміття, і крізь нього на животі світиться голе смуглясте тіло. Він мовчить, і права рука його злегка тремтить, простягнута до перехожих.
— Мамо! — жахається Юра. — Чого він тремтить і чого він хоче?
— Він жебрак, — каже мати, — він просить милостиню. Вона виймає з портмоне монетку і подає її прохачеві..
— Дай боже щастя вашим діточкам! — хрипить старик. Мама знову бере Юру за руку і йде далі. Юра все озирається. Він не може відірвати очей від страшного дідуся.
— Мамо! А чому він просить милостиню?
— Бо він бідний, Юрок.
Бідний — це не зовсім зрозуміло. Але Юра знає, що є й протилежне слово «багатий».
— А ми бідні чи багаті?
— І не бідні і не багаті, — каже мама, — але ж ми ситі, а він голодний.
— А чого він не ситий?
Мати безпомічно знизує плечима, безпорадна під навалою запитань.
— Ах, Юрок! Виростеш — тоді знатимеш все.
Знову це «виростеш»! Ах, ці дорослі! Раз і назавжди Юра вирішує, тільки-но виросте і стане великим, зразу ж зробити так, щоб бідних не було і всі були ситі.
Після цього він виходить наперед, бере матір за руку і тягне за собою. Швидше додому, бо він голодний і хоче їсти! Диким голосом — так, що всі перехожі сахаються, а мати затуляє вуха і благає його перестати, — Юра горлає свою улюблену пісню:
Слуху Юра не мав. Він немилосердно фальшивить. Його співи — це просто лемент і вереск. І мати від щирого серця дивується: і в неї ж, і в батька прекрасний музикальний слух. В чому справа? Матері це надзвичайно прикро. Це псує хлопчика. І потім оці ще величезні вуха. Зовсім капловухий. І веснянкуватий. І рудий…
В смерк радість потихеньку зникала. Тіні надворі робилися довгі, швидкі й скороминущі. Потім зникало й сонце. І це було смутно й тривожно, немовби якесь передчуття. Сонце буде аж завтра. А між сьогодні і завтра ще ж ціла ніч! Це так довго, що навіть невідомо, чи ж воно й прийде, те «завтра».
Особливо не хотілось лягати спати. Вечір уже давно прийшов. Мати просить і вговорює. Батько позирає поверх своїх окулярів і вже втретє каже своє коротке, але таке багатозначне: «Ну-с?» Сон зліплює повіки.
— Мамочко! Ще трошки! Ще хвилинку! Я піду зараз, як папа сяде грати.
— Ти не встигнеш і роздягтися, як я вже гратиму, остолоп! — каже батько. — Ну-с?
26
Софіївка — дендрологічний заповідник АН УРСР, визначна пам'ятка українського садово-паркового мистецтва доби класицизму. Розташований в м. Умані Черкаської області. Споруджений в 1796–1801 рр. в урочищі Кам'янка в маєтку графа Потоцького. У спогадах, присвячених Ю. Смоличу, журналіст і краєзнавець М. Комарницький писав: «У 1937 році до моїх рук уперше потрапила біографічна повість Юрія Смолича «Дитинство», в якій я прочитав рядки, присвячені уманському парку, і дізнався, що письменник народився в Умані, в сім'ї вчителя місцевої чоловічої гімназії, і не раз маленьким хлопчиком разом з батьками бував у Софіївці. Тут він, як і інші діти, частував шматочками французької булки білих лебедів на Нижньому саду, з радісним сміхом ловив долонями бризки фонтана «Змія». Дитячі враження від уманського дивосаду назавжди залишилися в пам'яті Юрія Корнійовича. Батько його, Корнелій Іванович Смолич, кандидат фізико-математичного факультету Московського університету, почав свою працю як викладач математики й фізики в Уманській чоловічій гімназії 31 січня 1884 року, а виїхав з Умані десь улітку 1906 року, коли його було переведено на посаду інспектора в Білоцерківську гімназію… Виїхав у 1906 році з батьками і шестирічний Юра. І лише влітку 1949 року Юрій Корнійович відвідав Умань — місто свого народження» (Про Юрія Смолича. К., 1980, с. 22).
27
Софія — графиня Софія Вітт Потоцька (1760–1822) — дружина Станіслава Щенсного Фелікса Потоцького (1752–1805), який в її честь наказав кріпосним зодчим спорудити «Софіївку».