Книга пригод 3
- Автор: фон Додерер Хаймито, Франс Анатоль
- Год: 1995
- Язык: украинский
- Год: "Веселка"
- Переводчик: Александр Терех
- Жанр: Европейская старинная литература
Электронная книга - «Книга пригод 3». Краткое содержание книги:
СКОТТ ВАЛЬТЕР. Два гуртоправи
ІРАСЕК АЛОЇС. Тчевське вогнище
РААБЕ ВІЛЬГЕЛЬМ. Чорна галера
ПРЕМЧАНД. Саті
МЕЙЄР КОНРАД-ФЕРДІНАНД. Плавт у жіночому монастирі
ФРАНС АНАТОЛЬ. Чудо зі скнарою
ЙОВКОВ ЙОРДАН. Індже
ПО ЕДГАР АЛЛАН. Провалля і маятник
АСЕВЕДО ДІАС ЕДУАРДО. Бій у руїнах
АЛАРКОН ПЕДРО АНТОНЮ де. Офранцужений
ГАРДІ ТОМАС. Троє незнайомців
ДЖЕКОБС ВІЛЬЯМ. Чорний кіт
ДОДЕРЕР ГАЙМІТО фон. Подвійна брехня, або Антична трагедія на селі
ДОЙЛ КОНАН АРТУР. «Лев'яча грива»
ІБАНЬЄС ВІСЕНТЕ БЛАНКО. Подвійний постріл
— А навіщо?
— Щоб утопити.
— У багні? — запитав пан Мікулаш.
— В болоті. Там, — поляк махнув рукою в напрямку вогнищ, — напевне є велика трясовина. Бачиш купки ситнику і там, далі, ту чорну пляму? То, либонь, карликові вільшини або кущі… Там вода, болото!
Тільки-но вони за наказом ватажка, трохи звернувши праворуч, рушили вперед, поляк осадив коня і сказав:
— Далі — ні! Робимо помилку — там теж болото. Я його відчуваю…
— Трясовина! Ми вже хитаємось. Земля двигтить. Назад! — звелів ватажок. Сам він зіскочив з коня й пішов за кілька кроків попереду. Мікулаш добре відчував, як у нього під ногами коливається земля. Він подумав, що їм не варто було так осліп кидатися до тих вогнищ і що поляк, мабуть, має слушність.
Вихопившись на коня, хотів уже звеліти, щоб завернули ще більше праворуч, ближче до піщаної дороги, яка вже зникла їм з очей, коли це перед ними пурхнуло кілька птахів, вочевидь кимось сполоханих.
Птахи, мов сліпі, летіли на вершників, аж коні перелякалися.
— Летять просто на нас, — мовив ватажок, пильно дивлячись туди, звідки з'явилися птахи.
А поляк додав:
— Напевно, їх там хтось сполохав. І це не ми! Гей-гей! — раптом заволав він і водночас простяг руку вперед.
Помітивши чотири постаті, що, мов чорні тіні, виринули з темних вересових заростей, нараз закричали й інші вершники.
Незнайомі кіннотники стояли непорушно й тихо, проте коли ватажок гукнув до них: «Хто ви? Пароль!», чужі швидко розвернулись і, не відповідаючи, помчали геть.
— Вони тікають! Вперед, за ними! Це німці! — загорлав Товчимак і підострожив коня так, що той великими стрибками помчав уперед.
Безлюдні вересові зарості раптом ожили.
Чотири чорні тіні мчали шаленим чвалом, а одинадцять вершників щодуху гналися за ними. Дванадцять попереду — сам ватажок — вирізнявся у цій темряві своїм білим убранням. Верес під прудкими копитами кришився і шелестів, а пісок підлітав високо вгору й падав обабіч.
Сопіння й тупотіння коней, бряжчання піхов — і щохвилини з пересохлого горла ватажка виривалося підбадьорливе:
— За ними! Вперед! Наздогнати їх!
Перегодя знову лунав його голос:
— За ними! За шпигунами!
Пан Мікулаш шалено штрикав свого коня острогами в боки.
Над неозорим полем посвітліло. Зійшов місяць. В його сяйві виразніше завиднів конічний пагорок, що бовванів на заході в напрямку піщаної дороги, якою проїхав засідковий загін Матея Салави.
Пагорок стояв самотою, на темній, вересовій рівнині — покинута занедбана могила забутих героїв прадавніх часів поросла травою, мохом і де-не-де кущами ялівцю. Чорні тіні кущів нерухомо лежали на відкритому схилі, освітленому місячним сяйвом.
Цілковитий супокій і сумну тишу навколо прадавньої могили порушила кінна чота Товчимака Рокитенського, що верталася з невдалого переслідування. Вершники прямували просто на курган. Їхали повільно, бо коні вже стомилися. Цілий спекотний день з самого ранку тварини були на ногах — через це й не пощастило наздогнати шпигунів, хоча ватажок і вершники й гнали своїх рисаків острогами, криками й батогами. До того ж, вороги вочевидь мали або кращих, або свіжіших коней. І тому втекли, зникли, хоча й лишили по собі деякі сліди.
Рокитенський, побачивши, що їм не пощастить наздогнати чужих, хотів був крикнути своїм, щоб осадили коней, коли раптом один з утікачів упав разом із конем на землю. Вершники ще спробували схопити хоча б цього. Але й це їм не вдалося, бо німці допомогли товаришеві. Один з них підсадив його на свого коня і втік. Переслідувачі знайшли лише скаліченого коня, що не міг піднятися і не піднявся навіть після їхніх криків, спонукань і ударів. Не звівся він на ноги і з їхньою допомогою — у нього була вивихнута нога.
Вершників прикро вразила ця невдача. За всі свої старання вони навіть коня не одержали. Дісталось їм тільки сідло, зате, як роздивилися при місяці, не звичайне, а вишукане.
Ватажок тим часом розглядався. Ворогів він уже не бачив — зникли геть, безмовно, ніби тіні. Сприкрено кинув вершникам, щоб сідали на коней, бо ніколи роздивлятися сідло, і розвернув свого огира.
На полеглого коня і його іржання не звертали уваги. Голос покиненої тварини згас у тиші глухої пустки.
Вершники доїхали до самотнього кургану, заввишки в добрих вісім ліктів і завдовжки в сто кроків. На наказ ватажка зупинилися перепочити. Всі, крім двох, що мали чатувати, злізли з коней, яких не розсідлали і не стриножили. Встромивши списи у землю, вершники поклали залізні шоломи на сідла й полягали кожен біля свого коня. Так вони й лежали біля кургану один поряд одного; лише поляк Яцек сидів на землі й вивчав трофейне сідло. А він у цьому тямив.