Поки Бог спить

Напоївши хворого якимсь узваром та поставивши примочки, ескулап дав йому пораду скоріш заснути і велично покинув шатро.

Спав Конрад погано. Біль у плечі й збудження після вдалого поєдинку довго не давали заснути. Лише глибокої ночі граф стулив-таки повіки. Але і сон його був неспокійний. Йому снилося, наче на нього полює великий та злий звір, схожий на ведмедя, але з пащею лева. Конрад усе намагався видобути меч із піхов, але йому несила була це зробити. Звір наблизився до лицаря вже на відстань одного стрибка й люто рикнув. Гуннар закричав — і прокинувся.

Тяжко дихаючи, Конрад підхопився і так сидів деякий час, намагаючись прогнати марення сну і повернутися до дійсності. На лобі виступив холодний піт, який лицар витер здоровою рукою. Від поруху приспаний біль ожив й нагадав про себе. Конрад закусив губу, щоб не застогнати, і навпомацки почав шукати біля себе ківш із водою.

— Що, аміго, й уві сні доводиться воювати? — несподівано пролунав чийсь голос. Конрад здригнувся від несподіванки, але не розгубився і миттю вихопив з-під узголів'я кинджал.

— Хто тут?

— Заспокойся, аміго. Побережи сили. Вони тобі ще знадобляться.

Спалахнув каганець, і в непевному його світлі Конрад розгледів обличчя… О майн Гот! Та це ж Один із Тринадцяти Безсмертних[21]! Магістр[22] Леонський та Кастильський дон Рамірес Меркадо.

— Дон Рамірес? — Конрад не міг приховати свого збентеження. — Ви… тут…

Дон Меркадо задоволено вишкірив свої білі зуби.

— Орден ніколи не забуває своїх вірних братів, чи не так? А тим паче тих, хто самовідданою службою довів своє право називатися тамплієром. Як ось ти, брате Конрад Гуннар.

— Я дуже схвильований вашими словами, брате магістр. Не знаю, чи заслужив я їх?.. — Думки Конрада ще плутались, але потроху він приходив до тями. Навіщо магістр, член колегії виборників, прибув у Дель-Перейро, коли він має бути у Толедо або й у самому Парижі?

— Брате Конрад, лягай. Тобі треба ще трохи відпочити. Зараз ти блідий, наче місяць. — Дон Рамірес знову посміхнувся. Гуннар підкорився цьому напівжартівливому наказові, бо покора — то перша чеснота тамплієра. Брат Рамірес примостився поряд, на похідному килимі. Від нього добре війнуло потом та конячиною — певно, магістр був тільки з дороги.

— Чи заслужив ти мою похвалу, кажеш? — продовжив розмову дон Меркадо. — Звісно, заслужив. Після твоєї перемоги над доном Густіосом до наших лав стануть десятки… Ба! навіть сотні лицарів із Кастилії, Наварри та Арагону. Кожен хоче відчути себе переможцем. А ти своєю перемогою тільки зміцнив славу нашого Ордену. За цю заслугу Орден своєю владою надає тобі звання комтура.

— Не мені, а імені Його![23] — радісно відгукнувся граф Гуннар. — Я лише виконав наказ пріора Муньо Антолінеса. Треба було провчити цього хвалька Дієго Густіоса, а разом і всіх лицарів Калатрави.