Поки Бог спить
- Автор: Подволоцький Андрій
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»
- ISBN: 978-966-343-684-5
- Жанр: Исторические приключения
Электронная книга - «Поки Бог спить». Краткое содержание книги:
Язичник Данько Гостомислович, силоміць навернений у християнську віру, з єдиним Богом у душі прожив життя, провіщене йому в юнацькі роки таємничим незнайомцем. Чесний, хоробрий, завжди готовий на ризик заради справедливості, Данько пройшов шлях від простого селянина до лицаря.
На схилі віку він гине, не облишивши в жорстокій битві своїх синів, передавши їм свою безмежну любов до рідної землі…
Вона була прекрасна! Полум'я червоної сорочки тільки підкреслювало місячну білизну її обличчя. На високих грудях яскравими зайчиками виблискувала золота гривна. Світловида була простоволоса, і дві її русі коси спускалися майже до землі. А очі! Ніжно-блакитні очі!
Левко відвів свій погляд убік.
— Що ти хочеш, Світловидо?
— Я хочу запитати, ладо моє, чи люба я тобі так само, як і колись? Чи вважаєш ти мене за жону свою? Адже в Писанії сказано: «…і пристане до дружини своєї, — і стануть обоє вони одним тілом». Та чи є ми зараз одним тілом? Чому ти мене уникаєш?
— Ех, Світловидо! Ти ж знаєш, як ще написано: «І кожен, хто за Ймення Моє кине дім, чи братів, чи сестер, або батька, чи матір, чи діти, чи землі, — той багатократно одержить і успадкує вічне життя». Надумав я спасти свою душу, а рівно і твою, а тому присвячую себе Богові… І тобі те раджу.
— Але… Але це нечесно! Ми ж хотіли дітей! Синів та дочок! Пам'ятаєш? А зараз ти покидаєш мене. І я ні жона, ні вдовиця. Ти вже мене покинув, лише тіло твоє тут, а думками ти далеко від мене!
— Ти знаєш, що я вирішив твердо. Тож йди, Світловидо, спати. — Левко повернувся до неї спиною і почав шептати молитву. Молодиця легенько доторкнулася до його плеча, але він порухом зняв її руку.
Вишатич бачив, як Світловида приречено вийшла з кімнати сина. Від безсилля він закусив губу. І в неї нічого не вийшло!
Син безнадійно втрачений для батька рідного, бо схилив голову свою перед Батьком Небесним.
А знайомі, друзі, князь, холопи? Хіба вони зрозуміють, як важко втратити сина тоді, коли він живий?! Що, всі труди, господарство — піде порохом? І не побачить старий Вишатич своїх онуків, не побавить їх на колінах! Ех!
Цілу ніч боярин крутився, ніяк не міг заснути. І раптом ранком рятівна іскорка надії зажевріла в душі боярина. Отець ігумен, його старий друг, мо' що порадить?
— Лизогубе, коня! — Служка з'явився миттєво.
— Слухаю, боярине!
— Не стій, ворушися.
— Боярине-боярине, там тіун Ратко прибув.
— Хай почекає.
— Він не сам. Язичників привів.
— Що? Половців? Ковуїв?
— Та ні. Наші. Старовірці.
— Що тут думати — відрубати їм голови!.. Хоча ні… Почекай, коли я приїду. Зрозумів?
— Зрозумів, боярине…
…Отець ігумен уважно вислухав Вишатича і розвів руками.
— Син твій хоче служити Господу нашому, і його нема в чому звинуватити.
— Ваша правда, отче, однак наш рід завжди мечем здобував собі хліб. І мені б дуже хотілося, щоб і чадо моє взяло у руки прадідівську зброю. Допоможіть, отче, і я в боргу не залишуся.
Останній аргумент виявився вирішальним. А й справді, думав отець ігумен, що таке один подвижник у порівнянні з укріпленням Церкви Божої?
— Добре, боярине. Поважаючи тебе, я спробую повернути твого сина у мирське життя. І хай Господь простить цей мій гріх.
Святий отець наклав на себе хрест, і Іван Вишатич не забарився за ним.
Коли ігумен Іоанн зайшов у кімнату, де був Левко, хворий намагався встати, та святий отець зупинив юнака і лише милостиво простягнув тому свою руку для поцілунку.
— Почув я, сину мій, іцо ти заслаб, і вирішив завітати до тебе.
— Дякую, отче. Хоча тіло моє хворе, та дух мій здоровий, бо сам Господь Бог зі мною!
— Вельми похвально. Однак чув я і те, що батьки твої у глибокій печалі, бо чадо їхнє неслухняне.
— Бо мої батьки не хочуть відпустити мене у Царство Боже, а залишають у мирському житті.
— Однак твоя доля — скоритися їм, бо сказано: «Чти вітця свого і матір свою, як велів тобі Господь». А ще сказано: «Діти, будьте покірні вашим батькам у всьому, бо це богоугодне діло». А твої батьки хочуть, щоб ти продовжив свій рід.
— Але мій батько хоче, щоб я взяв до рук меча. А Ісус твердо каже: «Сховай свого меча в його місце, бо всі, хто візьмуть меча, — від меча і загинуть».
— Однак це не стосується поганих, підняти проти яких меч — свята справа. Принести язичникам Слово Боже та мир на вістрі меча — добре, адже «блаженні миротворці, бо Синами Божими стануть». Хіба не так?
Левко замислився. А отець ігумен долив ще оливи до вогню.
— Сину мій, ти тільки глянь — кляті половці мучать руський народ. А сатанинський салтан Саладин, вірний слуга Антихриста Махмета, знову лізе до Єрусалима, щоб осквернити Гроб Господень. І недарма князь галицький Ярослав Осьмомисл готує загін, щоб послати його до Святої Землі. Згадай, що сказано в об'явленні святого Івана Богослова: