"Панургове стадо"
- Автор: Зуев-Ордынец Михаил Ефимович
- Год: 1961
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Переводчик: Г. А. Гайдучок
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «"Панургове стадо"». Краткое содержание книги:
В обох творах письменник, використовуючи наукову основу, яскраво зображає нрави сучасного буржуазного суспільства, в якому наукові відкриття застосовуються не на користь, а на шкоду людині. Винахід в галузі біології, який мав відкрити російському емігрантові двері на батьківщину, потрапивши до рук капіталіста, використовується проти робітників, яких замінюють мавпами («Панургове стадо»); інший винахід — в галузі хімії — служить у капіталістичному світі для того, щоб одурманити свідомість людей і примусити їх, не помічаючи небезпеки, іти під кулі («Божевільна рота»).
Цікаві за змістом, гостросюжетні, ці оповідання безумовно заслуговують на увагу читача.
Позаду зашушукалися решта гостей.
Хвилювання це викликав Гамількар, який першим вистрибнув з люка. Він був злий і похмурий. Орангутанг пішов тільки на двох ногах, як людина, уздовж стрічки конвеєра і, зайнявши своє місце, застиг у похмурому чеканні.
Вслід за Гамількаром показалася лавина величезних мавп усіх відтінків і кольорів: чорні, бурі, червоні, руді, сірі, жовтуваті, синюваті. Горили, орангутанги, шимпанзе, гібони! Це була якась кошмарна ворушлива волосата маса. Око не встигало вихопити окремі екземпляри, і вся ця процесія здавалась маячним видінням.
А Пфейфер почав різким, підвищеним тоном лектора:
— Рекомендую, наша робоча сила! Гібони — зріст трохи більше метра! Це, так би мовити, малята! За ними — шимпанзе. Метр з третиною! Орангутанги — півтора метра. І, нарешті, горили — два метри і більше! Але зверніть увагу на руки, на плечі!
А мавпи все сипались і сипалися з люка. Ось сталась заминка. Побилися на ходу орангутанг і горила. Свиснули батоги. Знову порядок, знову низка волосатих тіл. Квапливо, риссю на чотирьох вибігли ті, що запізнилися. Цех був заповнений мавпами. В зразковому порядку зайняли вони свої місця біля конвеєра. Пфейфер знову зробив якийсь знак. Загули мотори, повільно поповзла конвеєрна стрічка.
І одразу ж заворушилися руки мавп, швидко хапаючи пропливаючі повз них металеві частини, щось проробляли з тими частинами і знову клали їх на стрічку.
— Збирання складної втулки! Прошу пересвідчитись! Не робота — концерт! — урочисто вигукнув Пфейфер.
Гості, пороззявлявши роти, дивились на мавп, які працювали справді з концертною одностайністю.
— А тепер, панове, — обернувся до гостей Пфейфер, — прошу вас спуститись униз, у цех! Подивитися ближче на роботу моїх вихованців. Безпека гарантована. Сподіваюсь, ви розумієте, що я б і сам не рискнув…
— Ні, я не піду, — нервово вихопилось у пастора.
— Та не бійтесь, ваше преподобіє! — добродушно засміявся генерал. — Ходімте. А коли що, на людях і вмерти легше.
— Га? Що? — пролепетав член рейхстагу.
— Я кажу, що звірі можуть розірвати нас на шматки! — крикнув йому у вухо піп.
— Чудово! — проскрипів народний обранець і з байдужістю ляльки почав спускатися по залізному трапу.
На верхній галереї, невидні знизу, стояли Доллі і Араканцев.
— Чому ти тремтиш, Доллі? — здивувався Андрій.
— Я не думала, що це буде… так страшно! — прошепотіла дівчина.
— Доллі, прошу тебе! — благаюче промовив Араканцев. — Бачиш, вони тепер усі внизу. Нацькуй на них хоча б самого Гамількара! Зіпсуй їм свято. Пострахай цю наволоч!
— Не проси, Андрію, — відповіла дівчина. — Будь благорозумний. Ради тимчасового дешевого ефекту не зменшуй шансів на остаточну перемогу!
Пфейфер вів гостей між рядами мавп. Він цілком увійшов у свою роль, говорив легко і натхненно. Гості слухали надзвичайно уважно, нагороджуючи його дотепи дружним, хоч і не досить гучним сміхом.
— Тепер ви впевнились, панове, — сказав він, — що ми незабаром зможемо обійтися без цих бунтарів-робітників. Непогано ми влаштувалися, га?
Гості помітно осміліли. Генерал випробовував витримку і дисциплінованість мавп, підносячи до самого їх носа заздалегідь заготовлене гроно винограду. Але жоден з чотирируких робітників не спокусився. Вони тільки проводжали мучителя поглядом, сповненим німого докору, туги і нерозуміння.
— Ловко! — крякнув полководець. — Просто не фабрика, а… звіринець!
Пфейфер, не зрозумівши цієї двозначної похвали, задоволений, вклонився.
Пастор розчулився і осипав мавп хресними знаками.
Пожвавилась навіть руїна з рейхстагу. Приклавши монокль, гість низько схилився до величезної горили. Стурбована такою увагою, мавпа, не відриваючись од роботи, дала коліном у зад особи.
— Га? Що? Чудово! — задоволено промовила особа.
Пфейфер повернувся раптом обличчям до гостей і, хитро прищуливши око, вигукнув:
— На десерт, так би мовити, я розкрию вам одну таємницю. Мене запитували тисячу разів, у чиїй голові народилась ця блискуча ідея, — обвів Пфейфер широким жестом цех. — Я приховував ім’я автора, але тепер не вважаю за потрібне більше мовчати. Це один росіянин, з розряду напівбожевільних, характерних для Росії! Але ж ви знаєте, панове, що твереза німецька голова здатна витягнути доцільне навіть з напівбожевільного! Автора «мавпячого цеху» немає на нашому святі. Я нікуди не випускаю його з острова Нейверн, бо в усіх цих росіян, так би мовити, пожежа в голові! Не можна знати сьогодні, що вони зроблять завтра. А полковник Батьянов — особливий самодур. Він не менш небезпечний, ніж ось ці звірі, його учні!