Тепло його долонь

— Дурне припущення та егоїзм у чистому вигляді. Ти ж сама казала, що мусимо всіх робити бодай трохи щасливішими… Ні, це не вихід. Якщо ти підеш на такий вчинок, що буде з батьками? А яка реакція буде друзів: і твоїх, і його?

Ліза не знайшлася з відповіддю.

За вікном розвиднювалося. Дедалі частіше невеличкі села приметені снігами поля та ліси заступали, а згодом постали й високі будівлі — починалося передмістя. За тьмяним віконцем вагона ще не було видно людей — усі насолоджувалися останніми митями сну. Відчувалося, що день обіцяє бути по-весняному теплим.

— Якщо люди зізнаються у своїх почуттях і присягаються в коханні, то чому вони вдаються до зради? — несподівано запитала дівчина. — Не вигадуй, будь ласка, якщо не маєш відповіді.

— А я й не збираюся. Усе, що я казав, — моя позиція, і, звісно, у багатьох вона є іншою. Зраджують, бо заслабкі, щоб цінувати людину поруч. Безвідповідальність та боягузтво. Якщо ти зрадив людині, то вже ніяка сила не поверне втраченого. Ти можеш жити у брехні роками, але це вже будуть не стосунки, а жалюгідна гра, де все підпорядковане лицемірству. Людина може припуститися помилки. Інша — може пробачити. Але єдина річ, яка розрізняє людей та ставить хрест на всьому, — брехня. Такі люди здатні «кохати» кількох одночасно, не розуміючи, що таким чином усіх роблять нещасними — і, насамперед, самих себе. Бо зрештою вони прийдуть до того, що у вічному пошуку та «коханні» втратили себе й залишилися ні з чим.

— Отже, якщо ти кохаєш, то відчуваєш, ніби знаєш людину все життя? — обличчя дівчини освітилося.

— І так, і ні. Із цим відчуттям потрібно бути обережним. Бо коли людина піде від тебе, ти можеш помітити, що вона забрала з собою не тільки себе, а й тебе. Повністю. З появою цього почуття ти втрачаєш зв’язок із реальністю, а в результаті, коли лишаєшся один, не можеш нічого згадати. Геть усе залишилося з ним: почуття, усмішка, очі, аромати. І ти — порожній. З ним пішли твій погляд, твоє тепло, твої мрії та сподівання.

— І заради цього потрібно віддаватися повністю? Заради того, що, врешті-решт, нічого не лишиться?

— Так, за це варто боротися. Мине час, і ти все назбираєш знову. І знову зустрінеш людину, можливо, покохаєш її. І повір мені, знову з’явиться відчуття того, що ти знаєш її цілу вічність. Такий собі цикл. Ні більше, ні менше. Знаєш, я полюбляю, а водночас ненавиджу вечори. Бо мій всесвіт прощався зі мною надвечір. Наразі не лишилося нічого, крім спогадів. Ні почуттів, ні ароматів, ні пильності погляду… Все забрали: і своє, і моє. І тепер, коли «обростаю» новими деталями, мрію подарувати їх наступному «всесвітові».