Тепло його долонь
- Автор: Ярема Юрій
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Анетти Антоненко
- ISBN: 978-617-7192-35-9
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Тепло його долонь». Краткое содержание книги:
Юрій Ярема — журналіст, молодий письменник, перекладач. Головна мета його творчості — розрити ще невідому «копальню» — квір-літературу, донести до читача та суспільства правду про жорстокі реалії сучасного пострадянського мислення та висвітлити відсутність різниці між двома світами — «straight» і «gay».
В оформленні обкладинки використано фото Дениса Шуміліна, дозвіл на використання якого люб’язно надано Автором.
Усі права застережені. Жодну частину цього видання не можна перевидавати, перекладати, зберігати в пошукових системах або передавати у будь-якій формі та будь-яким засобом (електронним, механічним, фотокопіюванням або іншим) без попередньої письмової згоди на це ТОВ «Видавництво Анетти Антоненко».
© Юрій Ярема, текст, 2015
© «Видавництво Анетти Антоненко», 2015
Русланові чомусь пригадалася його молодша сестра, яка нещодавно перебралася до Києва, щоб закінчити навчання та спробувати знайти роботу. Несподівано він відчув докір сумління, адже досить рідко з нею спілкується та ніяк не допомагає. Їх розділяють лише дві станції метро, — проте сестра бачила брата вкрай рідко і з часом звикла долати перешкоди самотужки.
Та найглибше замислилася Ліза — вона пригадувала сцени зі свого минулого. Виринали спогади з інтернату, де вона провела дитинство. Постійні сварки, бійки, а інколи навіть жебракування, гартували дівча. З роками Ліза ставала дедалі менше товариською та дедалі більше вовчкуватою. Складно було затриматися де-небудь. Щойно знайшовши новий підробіток, дівчина сварилася з колективом та переїздила до нового містечка. Щопівроку потяг відвозив дівча до нового життя — так вона сама вважала, однак усе повторювалося знову.
Інколи наставали хвилини, коли з брутального звіра дівча перетворювалося на романтичну юнку, яка мріяла про справжніх, надійних друзів, про красеня-хлопця та безтурботне життя серед людей, що сприймали б її як рівну. У такі миті Ліза гірко плакала, ховаючись під ковдрою, нотувала думки до щоденника та намагалася складати вірші. Скільки розпачу в них було, скільки непідробного сподівання на краще! Проте для оточуючих Ліза залишалась нахабною дикункою, і не тому, що так їй хотілося, просто вона вже звикла до цього. Роками Ліза прагнула змінити своє ставлення до людей і певних відмінностей між ними, та все одно нічого не могла з собою вдіяти. Її спосіб самовираження полягав у розширенні мережива татуювань і протиканні тіла у найнесподіваніших місцях.
Були часи, коли Ліза вважала себе приналежною до різних субкультур. Роки спливали, одяг змінювався, а ідеологія, що ґрунтувалася на нетерпимості до інакших, лишалася. Десь глибоко в душі дівчина відчувала гіркоту сумніву у своїх переконаннях, та мусила одразу ж тамувати її, не припускаючи навіть думки про зміну поглядів. Їй було тяжко...
— Авжеж, усе, що відбувається, має певний сенс, — зненацька промовила Ліза. — Кожен має право на інакшість. А проте, річ у тім...
— Річ у тім, що для тебе не існує жодних норм, — перебив її Іван.
— Норми є, але вони мізерні порівняно зі Всесвітом, — посміхнулася дівчина.
— Оце вже вас понесло, люди! — не витримав Руслан. — Знайшли час про філософію базікати.
— А для цього часу шукати не потрібно. Бажання поговорити про головне виникає саме по собі, і — як правило — завжди вчасно, — зауважив Остап.
— Тільки вибір і вчинки характеризують людину. Мій власний погляд і вибір — усвідомлені мною та продумані. А непевні думки — найгірше в житті, — вела далі Ліза.
— А хіба це правильний вихід — кидатися з доріканнями на всіх, хто, на твою думку, не такі, як ти? — спитав Іван.
— Гадаю, що правильний. Для мене. Я можу навести купу прикладів зі свого життя, коли моя позиція виявлялася вірною.
— Вірною тільки для тебе..., — зітхнув Остап. — Коли вважаєш усіх за сміття, на тебе чекає сумна доля. З часом і сам перетворюєшся на смітник, непотріб, який ще вчора ставив себе вище за інших. Це і є ціна хибного вчинку чи погляду.
— Ти диви! Чому ж тоді люди вас, педиків, не сприймають і женуть геть?
— Що я мушу тобі відповісти? — почав Остап. — Багато хто думає так, як ти, але відмовляється помічати власні вади. Починати потрібно з себе, тоді й різниці між людьми не будеш бачити.
Замовкли. Потяг, як і раніше, торохтів колесами, невпинно наближаючи омріяне щастя — столицю. За вікнами тихенько падали сніжинки. Зима добігала кінця, поступаючись владою зеленій кучерявій весні. Дедалі рідше падав сніг і приходили морози, частіше ж визирало ледь помітне холодне сонечко. За вікном, по якому стікали цівки води, які ще хвилину тому були білосніжним пухом — сніжинками, панувала ніч. На небі крізь похмуре нічне хмаровиння не пробивався жодний зблиск зірок, і лише крихке мереживо сніжинок намагалося виткати останню хистку ковдру зими.
В купе панувала тиша. Іван поринув у сон, сподіваючись побачити свою маленьку принцесу — донечку. Час від часу він щось бубонів про себе спросонку, та за мить, повернувшись на інший бік, знову пірнав у химерний світ сновидінь. Друга верхня полиця була порожньою: Ліза кудись вийшла. Дві нижні полиці були зайняті Остапом і Русланом. Хлопці часом кидали одне на одного байдужі погляди та знову поринали у свої думки.