Тепло його долонь
- Автор: Ярема Юрій
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Анетти Антоненко
- ISBN: 978-617-7192-35-9
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Тепло його долонь». Краткое содержание книги:
Юрій Ярема — журналіст, молодий письменник, перекладач. Головна мета його творчості — розрити ще невідому «копальню» — квір-літературу, донести до читача та суспільства правду про жорстокі реалії сучасного пострадянського мислення та висвітлити відсутність різниці між двома світами — «straight» і «gay».
В оформленні обкладинки використано фото Дениса Шуміліна, дозвіл на використання якого люб’язно надано Автором.
Усі права застережені. Жодну частину цього видання не можна перевидавати, перекладати, зберігати в пошукових системах або передавати у будь-якій формі та будь-яким засобом (електронним, механічним, фотокопіюванням або іншим) без попередньої письмової згоди на це ТОВ «Видавництво Анетти Антоненко».
© Юрій Ярема, текст, 2015
© «Видавництво Анетти Антоненко», 2015
— Піду покурю, — сказав Остап сам до себе.
— По дорозі, може, знайдеш нашу маленьку бунтарку, — всміхнувся Руслан.
Рипнули двері купе, і Остап зник. У проході вагону нікого не було. Всі дверцята було зачинено — пасажири поринули в дивовижний світ мрій та ілюзій. Дійшовши до тамбуру, Остап почув, що за дверцятами хтось слухає музику. Відчинивши двері, хлопець побачив Лізу, що сиділа на підлозі, пускала кільцями дим і слухала якусь невідому пісню. Юнак усміхнувся у відповідь на криву посмішку.
— І тут не дають спокою! — буркнула дівчина.
— Та я тебе не зачіпаю! Просто сон не бере, от і вирішив трохи «потруїтися». Ти ж не проти?
Дівчина промовчала. З кожною новою затяжкою коло диму міцнішало і густішало. Випускаючи нові кільця, Ліза бачила в кожному маленький шматочок своїх мрій: ось випірнув затишний будиночок на околиці міста, а в другому вона побачила давню мрію — величезного собаку химерної породи; в наступному кільці було обличчя вродливого юнака, котрий вітав її кожного ранку ніжним поцілунком та гарячим какао. Мрійниця випускала дедалі більше кружалець. Ніби хотіла зазирнути в них і відчути, яким було б оте незбагненне і втрачене життя. Немовби вгадавши її думки, Остап тихо повів розмову.
— Коли мені виповнилося шість років, я дуже хотів стати спортсменом. Хлопцем я був моторним, гасав з усіма! Батьки записали мене до спортивної секції. Та не судилося — здоров’я не дозволило розвиватись у цьому напрямку. Тож мусив віддатися навчанню, книжкам, ну і так далі. Ні, я не те щоби жалкував. Просто мрія не збулася. А вже з роками я викохав у собі нову мрію — і досягнув! Бачиш — трансформація виявилася не найгіршою.
— Навіщо ти мені про це розповідаєш?
— Просто я бачу, що ти багато за чим сумуєш і занадто шкодуєш про те, що не склалося.
— Ні, не шкодую… Ні. Просто все це дуже складно. Як можна безтурботно жити у світі, де тебе не сприймають? Щодня мусиш доводити, що ти така, як і всі.
— Можливо, просто маєш припинити боротися? — запитав Остап.
— Тоді взагалі живцем з’їдять…
Запала мовчанка. Та все ж тишу годі було почути. Мовчання двох розривав на шматки гуркіт потяга, що не вгавав од самого початку шляху. Крізь тьмяне освітлення тамбура було видно дві пари очей, що пильно вдивлялися одне в одного. Немов двоє грізних воїнів зійшлись у двобої: погляд войовничої амазонки та нескорений погляд надії.
Німували. Кожен сподівався почути думки співрозмовника. По декількох хвилинах Ліза похилила голову та повела далі.
— Я розумію, що ми всі створені, аби розумітися та допомагати одне одному…
— Тільки якщо…, — почав було Остап.
— Зачекай! — заперечила дівчина. — Якщо вже у нас така розмова, то, будь ласка, дослухай мене до кінця. Я не так часто дозволяю собі отак спустошувати себе та відкривати душу.
Хлопець кивнув, ніби даючи дозвіл продовжувати. Юнак сподівався почути справжні одкровення тієї, котра ще півгодини тому кидалася на нього з обвинуваченнями.
Запаливши цигарку та втягнувши в себе порцію сіруватого диму, Ліза на мить замовкла, збираючись із думками.
— Так от… Мусимо розуміти одне одного. Це справді мета кожної людини. Звісна річ, ми повинні радіти людському щастю, перемогам, а не сподіватися отримати користь від чужого горя, нещастя. Хіба ми маємо право зневажати когось? Адже тоді й сам отримаєш у відповідь зневагу та не чекатимеш на підтримку. Наше життя та оточення величезні: місця стане на кожного. Звісно, ми прагнемо жити вільно і щасливо, але вся біда в тому, що ми забули, з чого починати і як це робиться. Людські душі зневірені настільки, що, навіть коли зустрічають щось чисте і добре, не можуть у це повірити…
— Самі в цьому винні, — озвався Остап.
— Так, маєш рацію. Суспільство отруєне жадобою, ницістю та брехнею. Вінець творіння — спотворений. Людина пішла невірним шляхом насильства і нетолерантності. Все, створене людиною, — суцільне лайно! Бо ми не навчилися правильно цим користуватися. Своїми ж руками руйнуємо себе, ведемо до занепаду. Лейтмотив сучасного життя — жорстокість і цинізм. Ми забули, що таке справжні, непідробні почуття…
Остап слухав уважно. Слова Лізи лунали тихо, але скільки в них було натхнення і надії! З кожною новою реплікою він не міг впізнати цю розфарбовану дівчинку. Цілий всесвіт приховувався під машкарою злості! Дедалі більше він розумів, що це — рідна душа, яка потребує діалогу та розуміння. Зайвими були пишні слова втіхи і повчальні настанови.