Мотря
- Автор: Лепкий Богдан Сильвестрович
- Серия: Мазепа #1
- Язык: украинский
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Мотря». Краткое содержание книги:
Головний герой усіх п'яти повістей — український гетьман Іван Мазепа (1639–1709), кінцевою метою політики якого було утвердження державності України.
У цій книзі оповідається про кохання юної красуні Мотрі — дочки генерального судді Кочубея, пізніше страченого Мазепою, — і старіючого гетьмана. Дія відбувається на тлі важливих історичних подій.
Внесок Богдана Лепкого до української літературної спадщини важко переоцінити. Його неперевершені твори «Мотря», «Цвіт щастя», «Полтава» та ін., близько 30 збірок поезій, а також публіцистичні статті, дитячі казки та поеми стали справжнім надбанням української культури.
— Цитьте, таки їдуть! — і тітка Лідія вхопилася рукою за серце.
Войнаровський на ґанок вийшов. За хвилину вернувся.
— Нема живої душі. Я вже й вартового питав, ніхто не їхав і не їде.
— А може, це щастя їхало до нас, побачило, що зачинена брама, і — завернуло, — сказала Мотря, і очі її заволіклися тугою.
Місяць ховався за хмари.
БІЛИЙ СНІГ
В бахмацькій сторожівні, в старшинській половині бунчукові товариші в кості грали. Одному не везло. Що кине — програв. В кармані останні золотівки теліпалися.
— Е, та бо ти, товаришу, не з руки кидай, — говорив той,
що щастя мав, — мабуть, рука тобі не сприяє, кидай з чарки.
— Хай буде з чарки.
Поскидав кості до чарки, покалатав, викинув, — дев'ять.
А другому сім впало. І знов програв.
Бунчукові товариші, сини полкових, а то й генеральних старшин, заслугувалися, повнячи біля гетьмана службу. З дому, звичайно, не бідні, бо батьки не жалували їм грошей, щоб не осоромити себе перед гетьманом, вони бавилися не із-за жадоби гроша, а для розваги.
— Тепер граємо на честь.
— Себто?
— Як матиму гроші, то віддам.
— Пам'ятай же. Кажуть, нині Войнаровський обдаровуватиме нашого брата з гетьманської казни по ранзі й по заслузі.
— По ранзі, то ми всі однаково повинні дістати, а по заслузі — то ти ніщо, а я за двох.
— Хіба тому, що за двох їш.
— А ти за двох брешеш.
І дальше кидали. Щастя поверталося.
Програвший відбивався.
— Не люблю я святого вечора.
— Чому?
— Бо не дають обіду.
— Зато вечеря добра.
— Вдома краща.
— Бо ти мамин син.
— А тебе до дівчат тягне.
— Що, може, негарні шинкарки в Кочубеєвій коршмі на полтавськім шляху?
— Кочубеєва донька краща.
— Мудрагель! Краща троянда від ромену. Та, бач, зависокі пороги на наші ноги.
Чуйкевич сидів за книжкою осторонь і вдавав, що не чує.
— Боже ти мій, таку кралю дістати! Чуйкевич встав.
— Військовому канцеляристові не читається.
— Не даєте.
— Чому ж то?
— Бо балакаєте пусте. Не люблю слухати пустого.
— А може, ваша милість, пане-товаришу, той того, як його, теж у Кочубеїв город задивились. Знаєте казку про отого вовка, що через пліт на капусту дивився, так баба відігнала. Любов Федорівна всякого віджене.
Чуйкевич кинув книжкою в кут.
— Товариші! Як кості, то кості. А Кочубеїв лишіть. Не люблю, як про моїх знайомих чортзна-що говорять. Подивився згірдливо на них, бренькнув шаблею і вийшов.
— О, тому, мабуть, уже добре замакітрено!
— Краще й не треба.
— А жаль. Гарний козак і носа вгору не дере. Товариш, якого пошукати.
— І служить як!
— Довірений гетьманський.
— А диви, й тому дівка світ закрутить.
— І розкрутити важко.
— Навіть не пробуй, поб'є.
— А на шаблю він мистець.
— Хто з нас не мистець на шаблю? Та що з того. На шаблі світ не стоїть.
— Як чий. Наш — то так. Мій батько раз і від одного маху дві голови зрубав.
— І одної досить. Шабас! Войнаровський! — І поховали кістки.
Чуйкевич зрозумів, що йому в Бахмачі не свята. Дратувати його будуть. Вже одна свідомість, що Мотря тут святкує, а про його, може, й не згадає, дошкулювала козакові. Краще де-будь, щоб лиш не тут.
Сказав Войнаровському, що до Батурина його тягне, до знайомих і до свояків. Войнаровський обіцяв подбати про послухання гетьманське.
І, не гаючись, подбав.
Гетьман здивувався, що Чуйкевич на самий святвечір їхати хоче.
— До батьків — розумію, але їх у Батурині нема. А може, ти там яку дівчину лишив?
— Не лишив, ваша милосте, бо не маю.
— Ні? — і гетьман пронизливо глянув на нього. — Чого ж тоді спішишся?
— Скука напала, хандра якась, може, згублю в дорозі.
— Пробуй. Я тобі й коні до Батурина дам. Відвезеш Орликам дарунки, пожелаєш їм свят від мене, їм і дітям. Хрещеника мого візьми на руки і піднеси його високо. Кажи: гетьман говорив, щоб ти великий ріс.
Чуйкевич зрозумів, що гетьман н'арочно так щиро з ним говорить, щоб потішити його. Поклонився і обійняв за коліна.
— Спасибі, милосте ваша. Зроблю як кажете. Від гетьмана до тітки Лідії пішов.
— А ти ж куди? Хто бачив на сам святий вечір? Гонить тебе хто?
— Гонить нудьга. Тітка покивала головою.
— Того цвіту по всьому світу — та кажи вам це! Молодість-буйність, перешумиш, Івасю, перешумиш. А може,
з Мотрею попрощатися хочеш, вона ось тут, у другій світлиці.