Мотря
- Автор: Лепкий Богдан Сильвестрович
- Серия: Мазепа #1
- Язык: украинский
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Мотря». Краткое содержание книги:
Головний герой усіх п'яти повістей — український гетьман Іван Мазепа (1639–1709), кінцевою метою політики якого було утвердження державності України.
У цій книзі оповідається про кохання юної красуні Мотрі — дочки генерального судді Кочубея, пізніше страченого Мазепою, — і старіючого гетьмана. Дія відбувається на тлі важливих історичних подій.
Внесок Богдана Лепкого до української літературної спадщини важко переоцінити. Його неперевершені твори «Мотря», «Цвіт щастя», «Полтава» та ін., близько 30 збірок поезій, а також публіцистичні статті, дитячі казки та поеми стали справжнім надбанням української культури.
— Гарний король і найкращу королеву затьмить, — відповіла не надумуючись Мотря.
— От і попали, дядьку!
Гетьман удавав, що відповісти не вміє.
— Мотря Василівна слів позичати не потребують.
— Не все. Часом і слово, як з каменя, важко добути.
— Ого!
Розмова оживлювалася.
Старий ключник, що обслуговував, бо іншої прислуги гетьман нині не хотів, усміхався вдоволено. Йому більшої радості не було, як бачити свого пана веселим.
— А як же тобі здається, — спитав його гетьман, — веселі будуть у нас сього року свята чи ні?
Ключник поклонився низько і руку приклав до серця.
— Гадаю, ваша милосте, що такі веселі, як давно не бували.
— Вгадав. Подай же нам доброго вина. Вип'ємо за тую веселість. Треба жартувати, щоб не хорувати, правда, Метре Василівна?
— Не знаю, — відповіла і задумалася...
Думками до хати побігла. Пригадала собі, як то там усяку веселість один погляд Любові Федорівни, як мороз прозябаючу квітку,. вбиває. Навіть батькові невільно було пожартувати, про дітей і не згадуй. Від того холоду, здавалося, страви на столі стигли. А тут, у гетьманському дворі, так тепло. Навіть ключника за чоловіка тримають. Всі троє такі близькі їй, ніби рідні, добрі і ввічливі. Жартують, а не жалять себе, не кусаються, як осінні мухи.
Надворі смеркає, а на душі світає.
— Про що так задумалися, Мотре?
— Про свята, милосте ваша.
— Не думайте, зробимо такі, що кращих і в раю не треба. Правда, Лідіє?
— Якщо ви, Іване Степановичу, веселі, так якої нам ще радості треба.
— Не один я у хаті. Треба, щоб усім весело було. Ви, Лідіє, не жалуйте челяді і прислузі ні напитків, ні харчів, Обдаруйте дітей, щоб довго пам'ятали, як гетьман у Бахмачі святкував. А ти, Андрію, козакам кажи викотити яку там барильчину і по декілька золотих по ранзі й заслузі роздай, нехай також пам'ятають. Хочу, щоб весело було. Саrре diem! [53] — І гетьман задумався.
— Про що задумалися, ваша милість? — спитала, повертаючись до нього, Мотря.
— Думаю, де і як будемо за рік святкувати. Хотілось би у Києві, з мамою. Але всі, усі, як ми тут нині сидимо, а мати щоб ділилася просфорою з нами і благословила нас.
— Дав би це Бог! — сказала тітка Лідія, стискаючи Мотрю за руку.
— Чи запалити свічки? — питався ключник.
— Не треба. Хіба, що пані бажають.
— Ми? Ні!
— Так докинь до коминка дрівець.
Ключник прикляк, поправив огонь, і золота полумінь облила гетьманську їдальню.
Мотрі знов зробилося тепло. Огонь підступав до серця.
Втікай від нього, втікай, бо згориш. Ще час, ще крил не обсмалила. Обсмалиш, чим полетиш?.. Поволічуся ногами...
— Знаєш, Андрію, — почав по хвилині гетьман, — що Різдво все-таки від Великодня краще. Великдень наступає після страстного тижня. Люди тішаться, що воскрес Христос, але душі все ще носять спомин його мук і хрестної смерті, Анна й Каафа, Пілат, Юда, Петро тричі відрікається свого вчителя — все воно таке сумне і прикре. А на Різдво прямо радість, що родився Христос, і тільки.
— А різня невинних дітей?
— Правда... Дивно, як до радості все домішується смуток, мов до вина полин.
— Велика ідея і великі жертви.
— Так воно, так, нічого немає без жертв. Тітка Лідія вийшла доглянути вечері. Піднявся й Войнаровський.
— А ти куди?
— До канцелярії загляну.
— Я і забув про неї. Здавалося нині, і канцелярії нема. Так тоді йди і не барися. Вечера шкода. Посидимо разом. Гетьман присунув крісла ближче коминка.
— Отут буде тепліше, Мотре. Полумінь озолотить тебе, як у полудень сонце. Послухала.
— Та й гарна ж ти. Їй-Богу, не надивлюсь. Ніби з'ява. Хотілось би жити лиш з тобою, і лиш для тебе, покинувши усе.
— Навіть булаву?
— Усе.
— Не хочу я того, Іване Степановичу. В таке безтурботне щастя не вірю. Воно — стояча вода, пливуча краща, мерехтить і грає.
— Тихе щастя безпечніше, Мотре.
— В небезпеці є своя краса.
— Небезпечна.
Полумінь справді озолочувала Мотрю від ніг до голови. Сіяла.
— Коли б я знала, Іване Степановичу, що ви...
— Ну, що?
— Що ви із-за мене кинете велике діло і булаву проміняєте за сімейне щастя, за ласки жіночі, то...
— То що?
— То як ненадійно явилась у вас, так ненадійно і щезла б.
— У мене сторожа, звідси й миш не пробіжить, коли не схочу. Не пущу я тебе...
— У мене чура, він хитріший від усіх сторож.
— Чуру я переманю до себе. Дам йому коника гарного і шаблю дорогоцінну, покине чура свою паню.
— Не покине!
— Покине.
— Ні! — вона притупнула ногою.