Мотря
- Автор: Лепкий Богдан Сильвестрович
- Серия: Мазепа #1
- Язык: украинский
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Мотря». Краткое содержание книги:
Головний герой усіх п'яти повістей — український гетьман Іван Мазепа (1639–1709), кінцевою метою політики якого було утвердження державності України.
У цій книзі оповідається про кохання юної красуні Мотрі — дочки генерального судді Кочубея, пізніше страченого Мазепою, — і старіючого гетьмана. Дія відбувається на тлі важливих історичних подій.
Внесок Богдана Лепкого до української літературної спадщини важко переоцінити. Його неперевершені твори «Мотря», «Цвіт щастя», «Полтава» та ін., близько 30 збірок поезій, а також публіцистичні статті, дитячі казки та поеми стали справжнім надбанням української культури.
— Іване Степановичу, не треба! — А гетьман її руки зимні розгрівав цілунками палкими.
— Мотре, сонце моє!
— Пане мій!
Сонце повернуло на захід і сховалося за ріг бахмацького двора.
Посумніли стіни, полиняли килими, зайчики побігли до других кімнат.
Мотрю пройняла дрож.
Невже ж і щастя так коротко триває, як ця зимова ясна днина, блисне, осяйне весь світ і лишає стужу за собою.
— Зимно Мотринці моїй? Чому ж контушика не вбрала?
— Якого?
— Того, що я придбав для неї, на горностаях.
— Для мене і соболів багато.
— Нічого не забагато для Мотрі. Озолочу тебе, ожемчужу і посаджу, як княгиню, на золотокованім престолі на втіху собі і на славу.
Приніс і накинув на круглі, немов з мармору, рукою грецького мистця викуті плечі.
БІЛІ КОНІ
За обідом гетьман, звертаючися до тітки Лідії, сказав:
— Святами пахне. Коли в нас Різдво?
— Завтра святий вечір. Сильні морози проповідають старі люди.
— А ми з тобою, Лідіє, молоді, правда?
— В нашім дворі є декілька таких, що батьками могли б нам бути. Що ж то за вік, шістдесят літ? Мій покійний батько сотні дожив.
— Моїй добрій мамі теж небагато до сотні бракує, — відповів гетьман і думками до Києва побіг, в той монастир, де Марія-Магдалина Мазепина ігуменею була.
— Дивна річ ті Різдвяні свята. Святкуєш їх щороку і не наскучать. Ніколи дитячі літа не пригадуються так живо, як на святий вечір. Батько, мати, рідня. — А звертаючись до Войнаровського, сказав: — "Коли б ти знав, Андрію, як то ми колись з твоєю мамою першої зірки визирали, як квокали в сіні під столом, аж батькові було тієї забави забагато".
— Мати пригадувала, як вас, дядьку, хлопці раз гетьманом перебрали.
— Пригадувала? Так, так, довелось мені раз грати ролю гетьмана. І таку мені важку булаву зготовили, що я насилу двигав. А вважай, Івасю, гукнув мій покійний батько, щоб ти з тою булавою не провалився! Всі в сміх, ілюзія пропала. Довго я того батькові забути не міг. І на королівському дворі згадував, і в школах за границею між товаришами, і ще й тепер, буває, чую цей голос.
— А для мене веселіший Великдень. Провесна, дзвони, гагілки, легко якось.
— Різдво — семейне свято, Андрію, Великдень більше громадське. А вам, Мотре Василівна, як здається?
— Різдвяні свята в хаті, Великодні на цвинтарі і на майдані. Одні й другі гарні, між гарними людьми.
Гетьман глянув у її великі очі і побачив насилу здержувані сльози. Жалував, що почав таку розмову. Чи не тужить Мотря, що не святкуватиме дома?
Заговорюючи, розказував про різдвяні звичаї за границею.
— У англичан вбирають хату омелою. Зі стелі, з-під свічника теж омела звисає. І як дівчина забудеться і стане під омелою, то хлопцеві вільно її безкарно поцілувати. Правда, Лідіє, гарний звичай? Ти ще, мабуть, і нині забувалася б.
— Можемо спрібувати, — відповіла тітка Лідія, — але ваша милість, мабуть, не раз хіснувалися тими звичаями.
— І, мабуть, — додав Войнаровський, бо бачив, що дядько в доброму гуморі, — мабуть, панночки не дуже противилися тому.
— Всіляко воно бувало, мої ви дорогі, — відповів, усміхаючися, гетьман, — та, на жаль, тепер куди більше за мною, ніж переді мною... А німці вбирають ялинку; прибирають її свічечками і під ялинкою кладуть дарунки. Обдаровують батьки дітей, діти батьків, навіть прислугу. Багато радості тоді. Як засвітять ялинку, заколядують, то так тоді у найбіднішій хаті весело і блискучо, як у великих панів.
— Багацтва радості не дають, — зітхала Мотря.
— Ваша правда. Навіть на королівському дворі не все весело бувало. Не мені, бо мені веселості Бог не пощадив, але другим. А найгірш у фравцімері. Заздрість яка, Боже! Бувало, дивишся, ходить панночка сумна, сумна, ніби не знать яке горе. Піддобришся до неї, звичайно, королівський паж...
— І хлопчик непоганий собі, — втрутила тітка Лідія.
— Казали, що так. Отож піддобришся і питаєш, чого це вона сумує. "Його милість король до Ванди вчора усміхнувся, а на мене й не глянув". Ось, бач, яке горе!
— Часом усміх і за щастя стане, — завважив Войнаровський.
— Ну, коли б ти королівський усміх побачив, Андрію! Король Ян-Казимир недурний був чоловік і добрий, але поганий собою.
— Зате гарних пажів тримав.
Гетьман припіднявся:
— Дякую вам, Мотре Василівна, за комплімент. Але найкращий паж не рівня королеві.