Новітнє вчення про тлумачення правових актів

В частині припинення права користування сфера дії правової норми, текстуально закріпленої в ст. 143 ЗК, виходить за межі сфери дії правової норми, текстуально закріпленої в ст. 140 ЗК. У цій частині сфера дії правової норми, що текстуально закріплена в ст. 143 ЗК, є ширшою, ніж сфера дії правової норми, що текстуально закріплена в ст. 140 ЗК.

З іншого боку, сфера дії правової норми, текстуально закріпленої в ст. 143 ЗК, є вужчою, ніж сфера дії правової норми, текстуально закріпленої в ст. 140 ЗК, оскільки сфера дії першої із названих правових норм охоплює собою тільки відносини щодо примусового припинення права на земельну ділянку, у той час як правова норма, що текстуально закріплена в ст. 140 ЗК, поширюється не тільки на відносини щодо примусового припинення права на земельну ділянку, а й на відносини щодо непримусового припинення права власності на земельну ділянку.

У науці колізія між ст. 140 ЗК і ст. 143 ЗК вирішується у такий спосіб: «Велику складність являє собою ситуація, коли дві норми, що знаходяться в колізії, є частково загальними та частково спеціальними одна по відношенню до іншої. Саме таким є співвідношення між ст. 140... та 143 ЗК України. Друга стаття з названих містить таку підставу для припинення прав на землю, як «використання земельної ділянки не за цільовим призначенням» (п. «а»), перша — ні. Складність ситуація полягає у тому, що ст. 140 є спеціальною про відношенню до ст. 143 за видом права, що припиняється (право власності), а ст. 143 по відношенню до ст. 140 — за способом припинення права (примусовим). Лише за допомогою складного системного та цільового тлумачення можна прийти до висновку, що у ст. 143 ЗК України «вибірково об’єднані підстави, що перелічені у ст. 140 ЗК (підстави припинення права користування земельною ділянкою) та ст. 141 ЗК (підстави припинення права користування земельною ділянкою)», тобто «примусове припинення права власності на земельну ділянку може бути тільки у випадках, передбачених ст. 140 ЗК... Причому не всі представники правової доктрини поділяють такий висновок...»[243].

Судова практика приєднується до думки «одна стаття є спеціальною в одному відношенні, а друга — в іншому», хоч у такий спосіб проблема заганяється в тупик, а «складне системне і цільове тлумачення» підмінюється інтуїцією та посяганням суб’єкта правотлумачення на прерогативи законодавчої влади. Видається, що терміни «загальна» і «спеціальна» до статей законодавчих актів узагалі застосовуватись не можуть.

І взагалі використання цих термінів є доречним тільки тоді, коли є можливість застосування правила «lex spesialis derogat generali». Якщо ж такої можливості немає, а мається на увазі використати «складне системне і телеологічне тлумачення» з посяганням на прерогативи законодавчої влади, то не треба вести мову про загальну і спеціальну статтю.

Треба констатувати, що в даному випадку має місце колізія між текстуально закріпленими правовими нормами, сфери дії яких частково співпадають, а диспозиції яких є сумісними, бо кожна із таких правових норм не виключає застосування іншої.