Трудівники моря
- Автор: Гюго Виктор
- Год: 1866
- Язык: украинский
- Переводчик: Степан Пінчук
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Трудівники моря». Краткое содержание книги:
Переклад з французької, примітки та післямова Степана Пінчука.
Дерюшетта благально склала руки, заніміло подивилася на того, хто говорив, її погляд був зосереджений, уся вона тремтіла від голови до ніг. Голос вів далі:
— Я вас люблю. Бог не для того створив серце чоловіка, щоб воно мовчало. Раз бог обіцяє вічність, значить, він хоче, щоб чоловік жив у шлюбі. Для мене на землі тільки одна жінка — це ви. Мої думки про вас — це молитва. Бог — моя віра, ви — моя надія. Крила, на яких я можу злетіти, носите ви. Ви — моє життя, а тепер — і моє небо.
— Мосьє, — мовила Дерюшетта, — нема нікого в моєму домі, хто міг би відповісти вам на це.
Голос зазвучав знову:
— Я створив цю солодку мрію. Бог не забороняє мріяти. Ви здаєтесь мені сяйвом. Я палко люблю вас, мадемуазель. Свята невинність — це ви. Я знаю, що о цій порі всі сплять, але іншого часу я вибрати не міг. Ви пригадуєте місце в Біблії, яке нам прочитали? Книга Буття, глава двадцять п'ята. З того часу я завжди думаю про ті слова. Я часто їх перечитував. Превелебний Ерод казав мені: «Вам потрібна багата жінка». А я йому відповідав: «Ні, мені потрібна бідна жінка». Мадемуазель, я говорю з вами, не наближаючись до вас, і я відійду ще далі, якщо ви не бажаєте, щоб моя тінь торкалася ваших ніг. Ви моя володарка, ви підійдете до мене, якщо захочете. Я люблю і чекаю. Ви — живе втілення божої благодаті.
— Мосьє, — пролебеділа Дерюшетта, — я не думала, що мене помічали по неділях і по четвергах...
Голос вів далі:
— Не можна боротися проти того, що послано з самих небес. Найбільший на світі закон — закон любові. Шлюб — це Ханаан. Ви — краса обітована. О благодатна, схиляюся перед вами!
Дерюшетта відповіла:
— Я не думала, що чинила гірше тих, хто справно відвідував церковну службу... Знову пролунав голос:
— Бог своєю волею створив квіти, вранішню зорю, весну, і він хоче, щоб скрізь панувала любов. Ви така чудова в цій священній темряві ночі! Цей сад обробили ви, і від цих квітів віє вашим диханням. Мадемуазель! Душа поєднується з душею незалежно від них. Не наша вина в тому. Ви молились у церкві, тільки й усього; і я там був — тільки й усього. Я лише відчував, що кохаю вас. Інколи мій погляд зупинявся на вас. Це було недобре, але що я міг вдіяти? Все це трапилося зі мною, коли я дивився на вас. Перечити цьому неможливо. Існують таємні жадання, які стоять вище нас. Найвеличніший храм — людське серце. Мати вашу душу в своєму домі
— це земний рай, який, я сподіваюсь, ви погодитесь розділити зі мною. Поки я був бідний, я мовчав. Я знаю, скільки вам років. Вам двадцять один рік. Мені ж двадцять шість. Завтра я від'їжджаю, якщо ви мені відмовите, я більше сюди не повернуся. Будьте моєю нареченою. Ви погоджуєтесь? Мої очі вже не раз мимоволі ставили це запитання вашим очам. Я люблю вас, дайте мені відповідь. Я поговорю з вашим дядьком, як тільки він зможе мене прийняти, але насамперед я звертаюсь до вас. Адже про Ревекку треба запитати в самої Ревекки. А може, ви не любите мене.
Дерюшетта схилила голову й прошепотіла:
— О, я обожнюю його!
Це було сказано так тихо, що почув тільки Жільят.
Вона не підводила голови, ніби ховаючи в темряві обличчя, ховала в тіні й думки.
Запала тривала мовчанка. Жоден листочок на деревах не ворухнувся. То був той строгий і мирний час, коли сон неживих предметів поєднується зі сном живих істот і ніч ніби прислухається до биття серця самої природи. В цю безмовність вривається гармонійною співзвучністю невгамовний шум моря, який доповнює тишу.
Знову пролунав голос:
— Мадемуазель! Дерюшетта здригнулася.
— Я чекаю.
— На що ви чекаєте?
— На вашу відповідь.
— Бог почув її, — мовила Дерюшетта.
Тоді голос начеб задзвенів, і водночас він став ще ніжнішим, ніж перед тим. Слова лунали з гущавини дерев, як з неопалимої купини:
— Ти моя наречена. Встань і прийди до мене. І хай ця зоряна глибінь стане свідком прийняття моєї душі твоєю душею, і хай наш перший поцілунок вознесе нас на небеса!
Дерюшетта підвелася і якусь мить, втупивши погляд перед собою, очевидно, в погляд його очей, стояла непорушно. Відтак з високо піднятою головою, з обвислими руками і розчепіреними пальцями пішла повільними кроками, як ідуть, коли під ногами не чують твердого грунту, під дерева і сховалась між ними.
Ще через мить замість однієї тіні на піску вимальовувалися дві, вони злились, і Жільят побачив у себе під ногами міцні обійми двох тіней.