Спомини запорожця
- Автор: Авраменко Никифор
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: Темпора
- ISBN: 966-8201-27-2
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Спомини запорожця». Краткое содержание книги:
Публікується вперше за матеріалами з сімейного архіву сім'ї Авраменків у Познані. Текст подається в оригінальному написанні. Для більш зручного прочитання частково адаптовано до сучасної орфографію та пунктуацію.
Може, тим пояснюється, що Федорови мали чай, сіль, перець, лавровий лист, табак і папіроси, порох, дріб, керосин, свічки і інше, що трудно було добуть.
За рибу робився значний запас цих товарів на будучий час.
Ідучи до нас завше перед вечором, Лука Семенович, проїхавши кілометрів 8-10, починав гукать: "Гоп-гоп!"
При тихій погоді голос по воді чуть далеко, ми відповідали голосом або пострілом.
Колись після візиту старого рішили ми змінить місто. Проти Бучака лежав великий острів, порослий старим лісом. Там мали буть рибні міста і жив при березі в хаті самотній лісник; там і табір заложим. їхать треба було проти води з десять кілометрів. Вітер знімавсь противний, заносилось на дощ. їхали довго, поморились до остатечності, ще й дощ помочив.
В такім стані прибились ми до берега, де вище стала хата, а в ній — лісник, дід Семен. Була ніч.
Лісник гостям радий, запалив каганець, розпалив огонь, а ми витягли човен на берег і попереносили в хату свої речі. Впоравшись, сиділи ми голодні, змучені та думали, аби скоріше лягти одпочить. Тим часом сушились. Дід напік в золі картопель, подав в мисці на стіл, сіль в вузолку: "їжте, хлопці!"
Що за розкіш, та ще з свіжим маслом!
Ні перед тим, ні потім не прийшлось їсти з таким смаком і стільки! Закипів і чайник. Чай мали ми добрий. Частувались втрьох, розгрілись, вернувся настрій і підсохло добре убрання.
Заснули на свіжім сіні одразу, міцним сном молодості.
"Вставайте, хлопці, снідать!" — збудив нас дід Семен. В хаті було чистенько, ішов смачний дух. На столі — хліб і сіль. Умившись, посідали до столу. З горшка дід поклав в миску смажену птицю, картоплю. Печена птиця, приплавлена зіллям, мала біле м'яке м'ясо, картопля смажена, закрашена жиром з цибулею. Зникало скоро в наших зубах.
Десь вискочили дві миші, стали стовбиками серед хати. Старий потихеньку засвистав — вибігло ще з десяток. Кинулись дідові на ноги, побігли вгору на плечі, руки. їдять крихітки на долонях. Забігали по столу, збирають кусочки того-другого. Поглядають чорними блискучими кульками-очима без тривоги, може, зацікавлені незнакомими. Дід добротливо всміхався.
"Моя скотинка! А що, хлопці, сподобалось снідання? Як печеня?"
"Діду! Пишна. Що то було? На курку мале, хоть м'ясо біле, так як би чирок, а в того м'ясо темне".
"Це була сова. Три дні лежала в землі, щоб пом'якшала, тепер якраз. Спасибі, що ви трапились".
"То це була сова"
"Велика сіра сова!"
Глянули ми один на другого. Зрозумілись. Сова не сова, смакувала дуже.
При денному світі придивився до цього чудесного діда. Мого зросту, волосся на голові довге, підстрижені над ротом вуси, білі як молоко. Бороду бриє. Кремезний, жилавий, порушається жваво, а мав з 90 літ, коли послухать, де був і що бачив.
Військову службу одбував "в отдаленой часті восточной Сібірі", десь на Камчатці чи на Сахаліні. Де такі морози, плюнеш — слина замерзне. З гори дим іде. Ріки, озера замерзли на сажень, а тут тобі з-під гори вода гаряча б'є вгору, як окріп!
Два роки їздив з генералом Перевальським. Отоді надивився! Степи без кінцякраю. На тих степах дикі коні, дикі великі кози-сугаки табунами бігають. Дрохви, як вівці, табунами. І ріки великі, де очерет, як ліс!
В тих очеретах страшні дикі кабани, а ще страшніший звір — тигор. Над тими ріками живуть різні люди в хатах з каменя. А росте там всякий овоч. Виноград, груші, яблука солодкі, як цукор, пахучі, як квітка. І такі міста, скільки оком видно, можна їхать тиждень — все пісок та пісок, ні травинки, ні кущика.
З генералом бували там, "де гори до неба".
Острів з лісом належав до великого села Бучак, що розкинулось в садах по правому березі навпроти.
Діда село кормило, одівало і щось платило.
Два рази на рік приїжджали жінки з села. Мазали, білили, приносили з собою пісні і спів. Латали і прали, варили дідові і собі.
Тоді дід, чисто поголений, гладенько причесаний, в білій вишитій сорочці, широких в чотири полотнища штанах, молодшав!
Простувався, жартував з молодицями, мішав свій басовитий сміх з їхнім та тяг безконечні оповідання "як колись було". Де бував і що бачив.
Часом ці оповідання були такі неймовірні і фантастичні, як в байці.
Дід Семен свято вірив, що те все, що говоре, правда. Хто виразить недовір'я, образить старого назавше.
Міг і самогону потягти шклянку. Тоді оповідання лились як вода.
Було багато в них правдивого, цікавого. Було багато доданого. Чого не буває в оповіданнях охотника або рибалки?