Історія України-Руси. До року 1340
- Автор: Грушевский Михаил Сергеевич
- Серия: Історія України-Руси #3
- Год: 1993
- Язык: украинский
- Жанр: История
Электронная книга - «Історія України-Руси. До року 1340». Краткое содержание книги:
У третьому томі висвітлюється історія Галичини та Волині від утворення тут держави князя Романа Мстиславовича до загарбання значної частини території Польським королівством, а також становище Наддніпрянщини за умов панування золотоординських ханів.
Дїдичність серед старшого боярства була також значно розвинена. Навіть в Київщинї ми можемо слїдити, як певні уряди — становище тисяцьких, воєвод переходить з батька на синів. Так за Ярослава тисяцьким був, очевидно, Вишата, за Ізяслава — його син Янь, за Сьвятополка — його другий син Путята; за Рюрика „воєводою”, можливо — тисяцьким був Славно Борисович, за Володимира Рюриковича його син Іван Славнович держить „воєводство київської тисящі” 16). На істнованнє боярських родів вказують призвища не тільки по батьку, а й по дїду, що ми часом стрічаємо: нпр. Мирослав Хилич внук, Івор Гюргевич Мирославль внук, Ольстин Олексич Прохорів внук — в дружинї Ольговичів 17).
Коли ми згадаємо, що дружина звязана була не з княжим урядом, а з особою князя, що князь зовсїм довільно міг добирати собі дружину, приймати і відправляти, то нас мусить здивувати сей факт, який ми бачимо особливо виразно в Київі — що ті-ж самі бояри або боярські роди задержують своє становище при перемінах князїв, часом при князях ворожих. Очевидно, було щось у сих бояр, що примушувало князїв давати їм і їх дїтям визначні становища в своїх дружинах, в своїй адмінїстрації незалежно від своєї охоти чи неохоти до сього. Істнованнє якихось боярських прав на певні становища, боярських ранґ особливо виразно дає себе знати в Галичинї, де між боярами істнують якісь свої рахунки, хто з них „достоєн держати” яку волость по свому становищу, роду, заслугам; боярські олїґархи тут уважають можливим „князя собі називати (номінально признавати), а самим усю землю держати”, і розбирати поміж себе уряди, не питаючи ся князя. Для пояснення сеї практики я вказував свого часу на пізнїйшу, звістну з литовських часів практику наших земель, що бояре певної землї бувало „держали” — правили поодинокі уряди „колейно”, по черзї, без всякої участи чи з дуже невеликою участию в сїм волї в. князя 18). Але те що найбільш виразно показало себе в Галичинї під час упадку княжої власти, в меньш драстичних формах мало, очевидно, місце скрізь, судячи по тим явищам, які бачимо в Київщинї, себто землї, де тривкість дружинного елєменту мала всї шанси бути мінїмальною.
Се поясняєть ся тим, що княже боярство рекрутувало ся в переважнім числї не з яких небудь заволок, неприкаянних людей, що не маючи нїякої опори, залежать вповнї від волї свого наставника — як сучасна уряднича верства. Княжі бояре були переважно люде заможні, властителї маєтностей, що займали в суспільности впливове становище незалежно від своїх урядів і були самі по собі „боярами” — „лїпшими людьми” в громадї, без огляду на те, чи брав їх князь у свою дружину чи нї.
Дїйсно ми стрічаємо в джерелах кілька вказівок про земельні маєтности і богате майно бояр київських і галицьких. Так 1146 року Кияне пограбили „доми дружини Ігоревої і Всеволожої, села і худобу та побрали богато майна (її) по домах і монастирях (у схованню)”. Ізяслав, ідучи з Волини на Юрия 1150 р., каже своїй дружинї: „ви вийшли зі мною з Руської землї, стративши свої села і маєтки (жизни)”, а дальше довідуємо ся, що по смерти Юрия Кияне „побивали Суздальцїв по містах і селах, а майно їх грабували”: очевидно Юрий, сконфіскувавши маєтности Ізяславових бояр, роздав їх своїм. Нарештї під 1159 р. оповідаєть ся, що Мстислав Ізяславич, опанувавши Київ, „забрав богато майна дружини Ізяславової (Давидовича), золота і срібла, челяди, коней і худоби” 19).