Історія України-Руси. До року 1340
- Автор: Грушевский Михаил Сергеевич
- Серия: Історія України-Руси #3
- Год: 1993
- Язык: украинский
- Жанр: История
Электронная книга - «Історія України-Руси. До року 1340». Краткое содержание книги:
У третьому томі висвітлюється історія Галичини та Волині від утворення тут держави князя Романа Мстиславовича до загарбання значної частини території Польським королівством, а також становище Наддніпрянщини за умов панування золотоординських ханів.
Окрім дружини княжої були і у визначнїйших бояр свої дружини отроків, розумієть ся — меньші від княжих, а більші або дрібнїйші відповідно значінню й заможности боярина. Такі боярські полки ми знаємо ще в Х в. (згадують ся отроки воєводи Свенельда, за часів Ігоря), і вони істнували й пізнїйше, хоч з роздробленнєм князївств, з намноженнєм князїв, сї боярські полки мусїли меньшати. Оповідаючи про напад Ізяславового важного боярина 8), на печерський монастир, Нестор каже, що він пішов, „поимъ отрокы многы”. Ще виразнїйшу згадку маємо в лїтописи: вона оповідає про Мономахового боярина Ратибора (мабуть тисяцького переяславського), і каже, що у нього була „дружина Ратиборова чадь”, а на иньшому місцї зве її просто отроками; назва „чадь” вповнї відповідає, як збірна назва, „Ратиборовим отрокам” 9). Судячи по оповіданню про знайдений у дворі галицького маґната Судислава арсенал 10), треба припускати, що й „великі бояре” галицькі XIII в. мали свої полки.
Про великість дружини я говорив уже вище: бачили ми, що полки визначнїйших князїв XI-XII в. не завсїди сягали тисячки; боярські дружини в сумі, певно, не давали навіть друге стільки 11). Таким чином дружинна верства в загальнім складї людности давала не високий процент. Бо ми бачимо, що тодї як людність самого м. Київа доходила мабуть до 100.000, київський князь мав 800 отроків. В дальшім часї, в міру того як слабли й дрібнїйшали князї, їх полки ставали все меньші, але загальне число дружини, її процент в землї мабуть навіть зростав, в усякім разї не зменьшав ся. Заразом титул боярина ставав все більше розповсюдненим, число бояр зростало, і в порівнянню з числом отроків і абсолютно. Ми бачили, що в Галичинї XIII в. відріжняли ся від звичайних бояр „великі бояре”, а загальне число бояр рахувало ся на сотки, означаючи все, що хоч трохи підіймаю ся над рівенем княжого звичайного вояка і слуги. Так поволї спускаючи ся по східцях суспільної єрархії, „боярин” вкінцї дістав значіннє княжого дружинника взагалї, обовязаного воєнною службою обивателя, і з сим значіннєм сей термін переходить потім в суспільно-полїтичний устрій земель Руської держави пізнїйших віків (XV-XVI).
В склад дружини, вищої і низшої, входили ріжні суспільні й національні елєменти. Були се люди свобідні — се видко з постанов Руської Правди 12), але се не виключало, правдоподібно, можливости попасти сюди часом і княжому холопу, невільнику. Тим меньше закрита була сюди дорога для всяких свобідних людий. Звістне оповіданнє лїтописи про початок міста Переяслава каже, що Володимир зробив значним боярином (великим мужемь) того хлопця, що переміг Печенїжина, і його батька, хоч вони були простого роду: се оповіданнє мусить вірно віддавати обставини XI в. Про галицьке боярство, яке далеко більше сконсолїдовало ся нїж де инде, ми бачили, що й тут між бояр проходили також люди „от племени смердья”, а один з визначнїйших галицьких олїґархів Доброслав був „поповим внуком” 13). Що до етноґрафічних елєментів, то не заходячи навіть в Х в., коли склад княжої дружини був особливо ріжнородннй, ми й пізнїйше в княжих дружинах стрічаємо людий ріжного племени. Так між київською дружиною XI-XII в. бачимо Чудина і його брата Туки, Козарина, Варяга Шимона, Володислава Ляха, Івана Войтишича — Поляка або Чеха, якогось Олбира Шерошевича — мабуть турецького роду; у Мономаха був отрок Бяйдук, а у Ратибора Елбег; між „чернигівськими билями (боярами)” Сьвятослава стрічаємо таких як Шелбирі і Олбирі, теж мабуть турецькі роди.
Переходи князїв з одного стола на другий викликали значні переміни серед дружини. Так Сьвятополк, прийшовши в Київ з Турова, привів з собою звідти дружину; Юрий, здобувши Київ, поприводив з собою й бояр суздальських (Суждальци); наступники Андрія суздальського, прийшовши в Суздальщину з Чернигівщини, привели звідти з собою „руських дїтських”; таким же способом треба мабуть собі толкувати противставленнє „уних” (властиво — молодих) бояр Всеволода старим київським боярам 14). Се те, що в пізнїйшій московській термінольоЂґії звало ся „заїздом” — прихожі бояри „заїздили” — перебивали місця місцевим, і се завсїди викликало велике незадоволеннє серед місцевого боярства.
З тим усїм одначе не треба собі уявляти дружину, як якусь перисту мозаіку від краю до краю, що при кождій змінї князя змінялась як камінцї калєйдоскопа. Не вважаючи на присутність ріжних постороннїх елєментів основну масу дружини складали люди місцеві, між старшою дружиною — люди з місцевих „лїпших людей”, а при тім чимало їх служило в дружинї з роду в рід, так що дружинна служба була дїдичною в їх родї. Не кажучи вже за такі відокремлені й замкнені в собі землї, як Галичина, але і в Київщинї, де при неустанних перемінах князїв і династий склад дружини мусїв найбільше зміняти ся, ми бачимо серед бояр таких, що не вважаючи на зміни князїв лишають ся в землї, займають далї свої становища й передають свої уряди дїтям. Так Ян Вишатич служить з початку Сьвятославу, під час його київського князювання, потім виступає серед чільнїйшої київської дружини за Всеволода і Сьвятополка; Іван Войтишич фіґурує серед київських (княжих) бояр за Мономаха й його синів, за Всеволода й Ігоря Ольговичів; Шварно служить у Київі Ізяславу Мстиславичу, потім Ізяславу Давидовичу; Володислав Лях — Ростиславу, Мстиславу Ізяславичу, Давиду Ростиславичу, Михайлу Юриєвичу 15). Можна знайти й загальнїйші вказівки на княжих бояр, що лишали ся в землї, не вважаючи на зміни князїв: так приведеним з Сьвятополком боярам 1093 р. лїтописець противставляє старого боярина Яня й иньших „мужів смысленних”, очевидно — місцевих київських дружинників; так 1096 р. Мономах з Сьвятополком закликали Олега Сьвятославича в Київ на всенароднїй суд „предъ мужи отець наших” — старих бояр київських.