Молоді літа короля Генріха IV

— Хай і Сов стережеться, щоб і з нею чого не сталося. Бо вона, ваша величносте, взяла собі в голову відбити вас у мене. Та що я кажу — вона хоче, щоб ви з нею одружилися! Ця негідниця тримає вас цілими днями коло себе й навіть наказує вам приходити до неї в ту годину, коли ваша королева встає,— аби тільки ви не були зі мною. Невже ви не довіряєте мені більше, ніж їй? З недовіри, ваша величносте, починається ненависть! — вигукнула Марго, зовсім забувши, яка непохитна дружба встановилась між Лаїсою й Ахіллом.

Анрі спробував її обняти, але вона випручалась, і він подумки всміхнувся, що вона так запалилась від ревнощів, — і гадки не маючи, що сам незабаром ревнуватиме Марго до відважного Бюссі. Насолода не завжди лишається насолодою. У неї є свої пастки і свої безодні. Там можна сховатися, щоб тебе не бачили. Але можна й заблудитися там і проґавити найважливіше. Так бувало, особливо біля Шарлотти де Сов, із сином померлої Жанни, месником за вбитого адмірала. І ще чимало придворних дам досягали такої мети, але ця була найпринадніша.

Сов відповідала на усмішку життя з властивим тільки їй чаром. Натура в неї була врівноважена, а не така бурхлива й п'янка, як у королеви Наваррської. Показати себе слабкою могла герцогиня Гіз, але не Сов — та знала, як далеко можна зайти в усьому. Анрі вмів порозумітися з нею — він умів порозумітися з Марго, і з пані Гіз, і з Шарлоттою де Сов, і з усіма іншими, кого він любив і вщасливлював. Було їх багато, за звичаєм цього двору, і навряд чи його ще молоде тіло здатне було довго витримувати таке безладне розтрачання сили. Найспокійніше бувало йому з Шарлоттою, тому він і віддавав перевагу їй.

Так було тому, що, лежачи ночами вдвох без сну, вони давали одне одному змогу думати про своє. Він знав, про що весь час думає вона: про Гіза та його шанолюбні заміри. Гіз лишався єдиним владарем її помислів, навіть спотворений. «А мені дарма, у неї такий гарненький ротик, коли вона розтулить його, замислившись, і очей таких більш ні в кого немає: вузенькі довгі щілинки, і в них іскриться дотепний розум. Могло б непокоїти те, що й вона ніколи не дивується, коли я довго мовчу. Може, вона вже здогадалася, про що я думаю? Її густі вії щось приховують від мене, та ось раптом наші погляди зустрінуться, і вона всміхається співчутливо. Але я цього й заслужив, бо що я здійснив більш як за три роки з усіх своїх рішучих постанов мститися й ненавидіти? Нічого. Король, Гіз і пані Катрін — усе ще живі, а я їхній бранець, їхній приятель; думаю про них більше, ніж слід, і пускаю їм ману. Ця жінка, що лежить біля мене, має рацію, коли вважає Гіза кращим чоловіком, ніж я. А все ж у нього тепер спотворене обличчя — це за те, що він ударив ногою в обличчя мертвого пана адмірала».

— Уява моя часто переносить мене в гори, — казав він у нічній тиші своїй коханці.— У Луврі жити мені подобається, бо тут багато приятелів і гарні жінки. Та я нудьгую, що так довго не бачив гір. Хто не ходив по них дитячими ніжками, той не знає, що це таке — носити в серці їхнє ім'я. Піренеї.