Пригоди в оргазмотроні
- Автор: Тернер Крістофер
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Старого Лева
- ISBN: 978-617-679-512-4
- Переводчик: Назар Агаджанян
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Пригоди в оргазмотроні». Краткое содержание книги:
Книжка британського дослідника Крістофера Тернера в деталях простежує інтелектуальну історію Райха у різних контекстах: становлення психоаналізу та університетське життя студентів в Австрії після Першої світової війни; формування нацизму в Німеччині та його розповсюдження Європою у 1930-х роках: настрої, страхи, інтелектуальні пошуки, розчарування, шлях вічного емігранта, неймовірна популярність, знищення наукового доробку Райха американською владою, суд, арешт, смерть у камері за кілька днів до звільнення. У цій біографії — непересічна особистість, неординарний науковець, роботи якого виходять за межі наукових канонів та знаходяться у сірій зоні між наукою та псевдонаукою.
«Вони мали на собі “броню характеру” й “оргастичною потенцією” не буяли, й нічого особливого в них не було», — писав Майрон Шараф у свої біографії про прихильників Райха (в когорті яких і сам перебував). «Часто вони сліпо повторювали за Райхом, мов ті папуги, та боялися суперечити йому. Він також різними способами “користав” з них стільки, скільки й вони “використовували” його по-своєму: гріючись у промінні чужої слави, відчували себе частиною піднесеного руху, який не стояв на місці. Люди працювали на нього задурно або ж за символічну винагороду. Він стверджував, що вони багато чого за це вчилися, і не лукавив. Він охоче приймав такі насправді необхідні, значні фінансові донації від своїх прихильників. Йому боліло, коли з його вузького кола випадали певні люди, але він не спинявся, непохитно замінюючи неповерненців новими адептами»{456}.
Інтерактуючи зі своїми лікарями, Райх ніколи не виходив за рамки офіціозу, а то й диктаторства; завжди звертався до них, починаючи із приставки «доктор». У невимушеній атмосфері Скандинавії всі його кликали «Віллі», але в Америці Райх свідомо цурався товариськості, дотримуючись суворих професійних меж, і ніхто не називав його на ім’я. «Починаючи з 1938-го, — розповідав Райх учасникам оргономічного семінару, що проводився 1949 року, — у мене не було особистих дружніх взаємин… Це одна з найбільших жертв, на яку мені довелося піти заради моєї справи… Більшість моїх ворогів із сучасного руху психоаналітиків — це мої колишні друзі; Феніхель, Енні Райх, Радо — вони були тими, хто поширював чутки, що я несповна розуму, припустимо, несповна».
Доктор Мортон Гершковіц — останній учень Райха і, на пару із Александером Лоуеном, останні студенти Райха, які дожили до наших днів — мешкає у заможному цегляному будиночку у Філадельфії. У просторій приймальні висить величезний портрет Райха на крикливому темно-червоному тлі в стилі Ван Гога. Поверх багряної сорочки, що гармоніює з кольором рум’янцю на його щоках, на ньому лабораторний халат, й з-під електризованої копиці сивого волосся він споглядає з рамки сумними мигдалеподібними очима. Посередині процедурної Гершковіца стоїть довгий, вочевидь, зібраний на замовлення масажний стіл, обшитий коричневим шкірозамінником, який помітно покоцаний, скоріш за все тому, що його відгамселило п’ять десятиліть пацієнтів. Над усім цим лікувальним поприщем височіє світлина, на якій Райх позує фотографові на балконі свого будинку в Мені, ну, а стіни декоровані декількома примітивними скульптурами.
Я поїхав на зустріч із доктором Гершковіцем, який уже розміняв дев’ятий десяток, аби зрозуміти, що такого Райхові учні вбачали у своєму гуру; що відчували ті, хто — як це називав один із представників кола таких людей — піддався «Райхіту». Райх стверджував: «Така особа, як я, приходить у цей світ один раз на тисячоліття». Очевидно, що вони мали за честь розділити з ним участь у його унікальній подорожі (ну й мода на вегетотерапію обіцяла забезпечення собі достойного життя в ході цієї подорожі). У «Слухай, маленька людино» (1948) Райх повстав проти культури масового конформізму й започаткував хронологію своїх досягнень, приписуючи кожну зі своїх невдач пересічності, репресованості й бюрократичності «маленької людини», яка заздрила його безмежній свободі (відтак підтверджуючи думку Фредеріка Вертгайма, який вважав його таким, що зневажає маси): маленька людина була жалюгідною та непомітною, огидною, неспроможною, відсталою, бездиханною та порожньою». Райхові послідовники однаково відчували себе членами лібералізованої еліти, що торувала для себе новий, інший шлях. Пол Ґудмен характеризував внутрішнє коло спілкування Райха «по-дурному сектантськими… обмеженими у своїх поглядах фанатиками». «Райхіти настільки гордливі та моральні, — скаржився він, — що мені постійно здається, що я й гадки не маю, як треба поводитись».
Зачесавши волосся на потилицю, Гершковіц з його винятково гачкуватим носом відкинувся назад у своєму кріслі й, склавши руки на животі, почав відповідати на мої запитання. На столі у попільничці, що стояла поруч зі стосом заміток про пацієнтів, тліла наполовину викурена сигара, а мій оповідач говорив через ніс, використовуючи нерегулярні схрипування як розділові знаки у своїх реченнях. «Коли Райх говорив, нас усіх сповнювало не те, щоб завзяття, але щось дуже схоже, — сказав мені Гершковіц про те, як він захопився провідницьким посланням Райха, — можливо, те відчуття нагадувало те, що стосовно своєї діяльності відчували перші християнські учні. Це мало революціонізувати суспільство».