Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 2

Коли ж вони озирнулися на далекі вже угіддя Ґарднерів, що лежали в самісінькому низу долини, їм відкрилося страхітливе видовище. Вся ферма була осяяна якоюсь зловісною, незнаною палітрою барв: дерева, будівлі, навіть трава, вся рослинність, яка ще не цілковито набула смертельної сірості. Гілки дерев простяглися до небес і були позначені язиками пекельного вогню, а іскристі снопи того-таки страхітливого світла шугали вершечками дахів будинку, стодоли і дровітень. То була сцена з видінь Фюзелі[164], і над усім біснувалося оте шаленство світлової аморфмності, ота чужосвітня, позавимірна веселка загадкової отрути із криниці — вона нуртувала, розповзалася, хльостала, розтягалась, іскрилась і хворобливо булькотіла у своєму незбагненному космічному спектрі.

А тоді враз якась страхітлива сутність прямовисно зринула в нічне небо, немов ракета чи метеор, не залишивши по собі жодного сліду, зникнувши в неприродно правильному круглому просвіті серед хмар, перш ніж хтось із них встиг відкрити рота чи щось крикнути. Ніхто з очевидців ніколи не забуде цього видовища. Еммі ж сторопіло витріщався на сузір’я Лебедя, з-поміж зірок якого особливо яскраво мерехтів Денеб, — який на мить оповила дивна барва, що розтанула серед Чумацького Шляху. Але наступної миті його погляд знову повернувся на землю, причиною чому були тріскотливі звуки у долині. То був не вибух, як потім дехто з них божився, то всього-на-всього рипіла і тріскала деревина, а все ж наслідки були не кращими, бо за єдину примарно невловиму мить з приреченої проклятої ферми на світ вивергнулася сліпуча повінь неприродного вогню і матерії, засліпивши тих кількох спостерігачів і здіймаючи до самого зеніту хмари найдрібніших уламків такої барви, якої просто не має бути у нашому Всесвіті. Вони злетіли, вознеслися зі своїми випарами туди ж, де допіру зникла та величезна мерзота, а за мить зникли і самі. Тепер навколо чоловіків була лише безпросвітна темрява, в яку вони не наважувалися ступити, і завивав вітер, який, здавалося, всмоктувався в чорні, непроглядні вихори міжзоряного простору. Він стогнав, ревів, періщив своїми батогами поля і спустошені ліси у божевільному космічному шалі, і вони подумали, що немає сенсу чекати, поки знову визирне місяць і осяє те, що зосталося від Наумового господарства.