Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 2

— То відкись, де всьо не так, як ту’… один з тих професóрів так повів…

Нараз надворі усі припнуті до двох хирлявих саджанців коні схарапудились і, вириваючись, почали шалено гризти вудила. Кучер кинувся до дверей, гадаючи чимось зарадити, але Еммі поклав йому на плече свою тремтячу руку.

— Ти туда не ходи, — прошепотів він. — Там шось таке, шо ми не знаєм. Наум казав, там шось таке жиє, шо смокче життя. Він казав, то певно шось, шо виросло з круглої кульки, як та, жи ми виділи в тім метеоритнім каменю торік в червню. Смокче і пече він казав, і воно чисто як тота барва, жи зара світить там, жи ї ледь видко і не сказати, шо воно таке є. Наум думав, воно живиси живим і чимраз міцніє. Казав, жи видів його на тім тижню. То певно шось здалеку з небес, як той чоловік з коледжу казав про камінь. То, як воно собі є, як воно поводиться, то не так, як у Божім світі. То шось з-поза світу.

Тож чоловік нерішуче спинився, а світло з криниці ставало все яскравішим, і припнуті коні били копитами землю та все несамовитіше іржали. То була справді страхітлива мить: старовинний проклятий і просякнутий жахом будинок, чотири страхітливі купи останків у дровітні на задньому дворі — два з будинку і два з криниці, і стовп незнаного і проклятого сяйва з ослизлої криниці на передньому дворі. Еммі утримував кучера на місці, попри те, що сам він, зіткнувшись із тим туманом на горищі, залишився неушкодженим, але інакше він не міг вчинити. Ніхто й ніколи не дізнається, що коїлось надворі тієї ночі; і хоч ця мерзота з-поза світу досі не заподіяла шкоди жодній людині, яка була б при здоровому глузді, не можна було знати напевне, на що вона здатна, бо ж її сила, здавалося, все росла, і, судячи з усього, вона ось-ось мала явити себе в усій своїй повноті під сутінню місцями захмареного нічного неба.

Зненацька один із поліцейських, що стояли біля вікна, коротко і різко скрикнув. Інші спершу озирнулися на нього, а тоді швидко поглянули у вікно, куди був спрямований його безтямний погляд. Слова були зайві. Те, що раніше було сільськими плітками, тепер перетворилося на реальність, і саме через те, що постало перед їхніми очима, всі присутні згодом пошепки погодилися, що в Аркгемі не слід про це говорити. Для початку необхідно зауважити, що на ту пору все на дворі немов завмерло. Щоправда, потім здійнявся невеличкий вітерець, але саме тієї миті панувало повне затишшя. Не хиталися навіть сухі й зотлілі пагони сухоребрика[163], і торочки на даху екіпажа теж не колихалися. А тоді посеред цієї моторошної розлитої навколо тиші всі дерева у дворі раптом почали зловісно і спазматично смикатися, звиваючись у конвульсивній епілепсії шаленства під осяяними місяцем хмарами; вони безсило дряпали мерзотне повітря, ніби їх смикали за якісь несьогосвітні, невидимі мотузки, що єднали їх з позаземними жахами, які корчились і клубочились серед їхнього чорного коріння.