Місто дівчат

Ти залишила дівоче прізвище.

Не питай мене чому, але я відразу це помітила. Ще до того, як повністю усвідомила, що Френка більше нема.

«Молодчина, Анджело, — подумала я. — Ніколи не відмовляйся від свого прізвища!»

А тоді нарешті збагнула, що Френк відійшов, і відреагувала на це так, як ти, напевно, й уявляла: впала на підлогу й розплакалася.

Ніхто не хоче чути про чуже горе (та й до певної міри воно у всіх однакове), тому не вдаватимусь у деталі й не описуватиму свій смуток. Скажу тільки, що наступні кілька років були для мене дуже важкі — найважчі й найсамотніші у моєму житті Твій батько, Анджело, жив по-особливому — і по-особливому помер. Він залишив по собі такий яскравий образ. Він приходив до мене у снах, а ще у запахах, звуках і відчуттях самого Нью-Йорка. Він навідувався до мене запахом літнього дощу на розпеченій бруківці і солодкавим ароматом цукрованих горіхів, що їх продають узимку на вулицях. Кислувато-молочним духом дерев гінкго на Мангеттені в пору весняного цвітіння. Туркотанням голубів у період парування і завиванням поліцейських сирен. Він був по всьому місту. Та все ж його відсутність лягла на моє серце важким тягарем глибокої мовчанки.

Життя тривало.

Навіть після його смерті мої будні практично не змінилися. Я мешкала в тому самому будинку, займалась тими самими справами. Збавляла вільний час із тими самим друзями й близькими. Френк ніколи не був частиною мого повсякденного життя, то ж чому щось мало змінитися? Мої подружки знали, що я втратила важливу для мене людину, але вони не були знайомі з Френком. Ніхто не знав, як сильно я його любила (як я могла пояснити їм наші з ним стосунки?), тому я не мала права тужити на публіці, наче вдова. Та я й не вважала себе нею. Цей статус належав твоїй матері, не мені. Як я могла бути вдовою, якщо ніколи не була дружиною? Не існувало такого слова, яке б описало те, ким ми були одне для одного, тому втрата, яку я відчувала після Френкової смерті, була дуже особистою і безіменною.

Здебільшого все виглядало так: я прокидалася серед ночі й лежала в ліжку, чекаючи, коли подзвонить телефон і він запитає: «Ти не спиш? Хочеш піти прогулятися?».

Після смерті Френка Нью-Йорк аж якось потіснішав. Далекі околиці, які ми обходили удвох, стали для мене недоступні. Жінці — навіть такій незалежній, як я — не варто було ходити туди самій. На мапі моєї уяви чимало «кварталів близькості» теж позачиняли свої брами. На деякі теми я могла розмовляти тільки з Френком. У моєму нутрі були місця, куди міг досягнути тільки він, уважно мене вислуховуючи. Самотужки я туди проникнути не могла.

Попри це, я хочу тобі сказати, що я впоралася без Френка. Я переросла свій смуток, як рано чи пізно його переростають усі люди.

Знову повернулась до радісних занять. Мені завжди щастило, Анджело. Не в останню чергу тому, що туга і розпач не притаманні моєму темпераменту. У цьому я завжди була трохи схожа на тітку Пеґ — дякувати Богу, я не була схильна до депресії. А ще після смерті Френка мене оточували чудові люди. Палкі коханці, нові друзі, моя обрана родина.