Щит і меч
- Автор: Кожевников Вадим
- Год: 1969
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- Переводчик: В. Білова
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «Щит і меч». Краткое содержание книги:
Перші твори Вадима Кожевникова почали друкуватися в 1928 році.
В 1939 році вийшла збірка його оповідань «Нічна розмова», а згодом повісті «Степовий похід» (1940) та «Грізна зброя» (1941).
На початку Великої Вітчизняної війни Вадим Кожевников працював у фронтовій газеті, а з 1949 року він військовий кореспондент «Правды». Герої його післявоєнних збірок «Міра твердості» та «Дорогами війни» — це ті, хто виборював перемогу у грізну годину війни, хто грудьми став на захист рідної Вітчизни.
Роман Вадима Кожевникова «Щит і меч» присвячений подвигу радянських розвідників в тилу ворога.
— Добрива річ, — сказав він, вдоволено усміхаючись. — Розрахована на серйозного споживача.
У їдальні він їв повільно, вдумливо. Коли жував, у нього рухалися брови, вуха, вилиці й навіть цупке волосся на тім'ї. Охоче міняв сигарету й відламану половину від другої на порцію маргарину.
Учився старанно. Відчував справжнє задоволення, одержуючи добру оцінку, засмучувався від поганої. І був по-своєму кмітливий.
Денисов розповідає зараз, певне, лежачи на ліжку:
— Опритомнів я, і перше, чому аж дуже зрадів, — це те, що не вмер, і бій кінчився. Дуже було неприємно думати, що всі саме в твоє тіло стріляють. Підходить німець. Дивлюсь — людина як людина. Усміхаюсь делікатно. Ну, він мене й пожалів. Веде, автоматом у спину штовхає. Навкруги наші хлопці лежать. Жалію. Поспішили. А загробного ж бо життя немає. Землячок мій у нашій роті був. Його б я ще відносно полону посоромився. Та він раніше в санбаті помер. Отож свідків немає. А я, виявилося, живучий. Маю можливість далі існувати. Мені ж найкращого життя й не треба. Мені аби тільки хатинка та сонечка трішки, ну й щоб їжа. Я не заздрісний. Мене сюди тільки за саму поведінку прислали. Я і в таборі жити звик. Припасувався до всього. Люди обурюються за покарання несправедливе. А я що ж, нічого, продовжую жити, тільки трошечки примружуся й нічого — існую. Є причини од нас залежні, а є незалежні. Є табори, є школи для шпигунів — теж. Хтось же однаково місце займе. А чому не я? Не піду — інший піде. Механіка ясна.
Грубий голос, певне, чоловіка з кличкою Гвіздок. Обличчя в нього після опіку в глянсуватій, тугій, тонкій, напівпрозорій шкірі. В анкеті записано — сапер. Вайс підозрює: танкіст або льотчик, обгорів у машині.
Гвіздок сказав:
— Ти акуратний і різатимеш акуратно.
— Мені це не обов'язково, — заперечив Денисов. — Я на радиста подав. З огляду на грамотність, гадаю, зважать. У колгоспі я завжди на чистій, письменній роботі був.
— Лизучий ти.
— А це в мене од чемності. Маю особистий життєвий досвід всяке начальство шанувати й поважати. Розум у мене, може, й невеликий, та чуйний. Звеліли під час колективізації тиснути, ну я й тиснув. Та кого за моєю статистикою висилали, перед їхніми родичами потім вибачався. Не я. Влада! Скажу супроти — мене зачеплять. Розуміли. Народ у нас свідомий. Іншим у віконце стріляли — тільки не мені. Я людина простодушна й тим корисна.
— Як блювотне.
— А тобі мене такою грубістю за самолюбство не вщипнути. Ні. Хочеш — давай плюнь! Утруся, й нічого. Якщо тільки ти не заразний. Плювок — це тільки так, видимість. А от коли ти мене де-небудь захочеш фізично… Тут я теж тобі самооборону не виявлю. Але начальство точно знатиме, хто мені пошкодження зробив. Оскільки я тепер на їхньому інвентарному обліку.
— У нас одного такого в таборі у сортирі задушили, — сказав Гвіздок роздумливо.
— І даремно, — заперечив Денисов. — Убили одного, скажімо, провокатора. А за його мерзенну душу десятків зо три хороших людей потім постріляють. Я завжди був проти такого. І можна сказати, що чимало хороших людей врятував тим, що одвертав од нього.
— Доносив?
— Та ж всього на одного, на двох, що замишляли. А зберігав цим життя десяткам. Вдумайся. І вийде благородна арифметика.
— Кусок ти…
— На словах зачіпай мене, як хочеш. На грубощі я не піддатливий. І тебе назад ними не зачіпатиму. Бо мені кожна людина — людина. А не скотина, не тварина, хоч я теж до них ставлюся з любов'ю. І при мені завжди кіт жив. І коли хочеш знати, то за ним я сумую, згадую. А люди — що ж. Люди скрізь є, і всі вони люди, і кожен на свій копил.
— І довго ти за Радянської влади жив?
— Звичайно, як усі, — з самої дати народження до сімнадцятого липни цього року, коли ми накрилися, — охоче відповів Денисов.
Гвіздок сказав замислено:
— От я б з тобою на завдання в напарники пішов: людина ти розсудлива, з тобою не пропадеш.
— Ні-і, — одказав Денисов. — Проти тебе в мене особисте заперечення.
— А чим не годжуся?
— Уколошкаєш ти мене — і все, і сам застрелишся від жалю.
— Чого б це?
— А так, очі в тебе дикі. Німець, він до нас тупий, не розбирається. А я відчуваю — пережинаєш. До своїх не подасися, ні. Цього я не кажу, Зовсім ні. Прийдеш, припустімо, до властей: мовляв, здоровенькі були, дозвольте покаятися. А тебе — цап в НКВС. Можуть і зразу, без гри в піжмурки, а можуть і змилосердитись — дадуть четвертак. — Сказав докірливо: — Знайдуться серед нас, я гадаю, наївняки з мрією в штрафниках свою провину спокутувати. Мрія дитяча. На то він і «караючий меч» у руках пролетаріату, щоб таких, як ми, наївняків, укорочувати.