Щит і меч
- Автор: Кожевников Вадим
- Год: 1969
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- Переводчик: В. Білова
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «Щит і меч». Краткое содержание книги:
Перші твори Вадима Кожевникова почали друкуватися в 1928 році.
В 1939 році вийшла збірка його оповідань «Нічна розмова», а згодом повісті «Степовий похід» (1940) та «Грізна зброя» (1941).
На початку Великої Вітчизняної війни Вадим Кожевников працював у фронтовій газеті, а з 1949 року він військовий кореспондент «Правды». Герої його післявоєнних збірок «Міра твердості» та «Дорогами війни» — це ті, хто виборював перемогу у грізну годину війни, хто грудьми став на захист рідної Вітчизни.
Роман Вадима Кожевникова «Щит і меч» присвячений подвигу радянських розвідників в тилу ворога.
Штейнгліц з цієї розмови зрозумів тільки, що Лансдорфа непокоїть ненадійність курсантського складу і що, на його думку, агентурна робота в західноєвропейських країнах має сприятливіший грунт, ніж у Росії, — з цим останнім Штейнгліц був цілком згодний.
Спостерігаючи учбові заняття курсантів, він переконався, які це тупі, нездібні люди. Найелементарніші речі вони насилу засвоюють, в усіх розслаблена пам'ять, бракує кмітливості, і тому строки навчання неприпустимо затягуються. І Штейнгліц з гордістю за свого співвітчизника думав про колишнього свого шофера, єфрейтора Йоганна Вайса, що так блискуче втілив у собі найкращі риси німецької нації. Адже він за найкоротший час зумів повністю оволодіти необхідними знаннями і зайняти гідне місце серед найдосвідченіших співробітників абверу. Отаких, як Йоганн, здібних молодих людей він не бачив серед цих росіян і був переконаний, що винна в цьому їхня національна обмеженість, одвічна відсталість від інших європейських народів.
Звичайно, звідки б міг знати Штейнгліц, що, здавалося б, кричуща тупість, безпам'ятність, некмітливість багатьох курсантів вимагали від них справді віртуозної кмітливості й гостроти спостережливого розуму.
До речі, цей талант декого з курсантів прикидатися ставив Вайса в таке саме скрутне становище, як і Штейнгліца, і гнітив їх обох, хоч і не в однаковій мірі, і з зовсім протилежних приводів. А джерело труднощів було для них одне.
Досі Йоганн не міг вважати, що він достатньо вивчив хоча б одного курсанта. Саме це й було причиною його безсонних роздумів, коли доводилося перебирати в пам'яті тисячі надзвичайно дрібних, розрізнених, ледве відчутних доказів, які свідчили про те, що людина лишилася людиною. Та ці обнадійливі рисочки поєднувалися з такою силою негативних ознак, що зробити якийсь рішучий висновок було поки що неможливо.
А час ішов і владно вимагав дій, і хоч Йоганн майже регулярно лишав інформацію для Центру в тайнику, що його вказала Ельза, і одержував через зворотний зв'язок рекомендації і поради, крім Туза, вірних людей йому й досі знайти не вдалося.
Денний раціон курсантів становили: хліб — 400 грамів, маргарин — 25 грамів, ковбаса горохова або кінська — 50 грамів і 3 штуки сигарет. Вранці і ввечері ячна або бурякова кава. Порівняно з табірним цей пайок міг здатися розкішним.
Найбільше курсанти страждали від нестачі курива. Подібно до того як в'язень, чекаючи вироку, прагне втамувати тугу безперервним курінням, так само й ці люди: одні — мляві, пригнічені, з уповільненими рухами, інші — збуджені аж до істерики, — мучилися від тютюнового голоду.
Якось Гаген добродушно пообіцяв їм бадьорим тоном:
— Коли допоможете нам захопити Кавказ, буде вам табак.
Хоч у перекладі на російську мову це звучало дещо двозначно і дехто всміхнувся, така обіцянка нікого не втішила. Після відбою Йоганнові доводилося по черзі з іншими перекладачами сидіти з навушниками в канцелярії біля проводу мікрофонів, встановлених у гуртожитках. З допомогою перемикача він міг чути, про що розмовляють між собою курсанти в першому-ліпшому приміщенні кожного з бараків.
Після чергування він мав здавати запис найбільш істотних розмов Дітріхові. До речі, Йоганн догадувався, що такі самі мікрофони встановлені в кімнатах співробітників штабу, але цю лінію прослухують тільки працівники третього відділу «Ц» і сам Дітріх.
Ось зараз Вайс чує в навушниках скрипучий, солоденький, діловитий тенорок курсанта Денисова на кличку Селезень.
Русявий, сіроокий, розмовляє окаючи, на обличчі прохальна застигла посмішка. У своєму «творі» Денисов писав: «Як відомо, людина народжується в житті один раз. Але при цьому від неї не залежить, якої країни громадянство вона матиме. Через такі стихійні обставини я став радянським громадянином».
У цейхгаузі Денисов довго й старанно вибирав собі недоноски французького трофейного обмундирування, які кращі. Досвідчено шукав такі черевики, каблуки й підошви яких були менше стоптані, добре знаючи, що зносити йому все це не доведеться й після закінчення курсів видадуть усе інше. Але хазяйський інстинкт був вищий за реальні обставини. І Денисов щасливо всміхався, коли йому вдалося розшукати в купі взуття пару черевиків на подвійній підошві.