Метелики на шпильках. Б'є восьма. Повнолітні діти
- Автор: Вильде Ирина
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: Видавнича фірма «ВІДРОДЖЕННЯ»
- ISBN: 966-538-174-1
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Метелики на шпильках. Б'є восьма. Повнолітні діти». Краткое содержание книги:
У первісному варіянті ці твори не перевидавалися. Книжка адресована всім шанувальникам українського красного письменства.
— Що „бо", Орисю?
— …бо не хотіли признати слова „українянка". Татко писав аж до міністерства освіти…
— А хто ваш батько?
— Ніхто.
— Як то „ніхто"? Десь працює хіба?
— Маємо сад. За Австрії татко був при залізниці, але як прийшли румуни, то татко не хотів присягати їм і так лишився без служби.
Дарка мимохіть звернула увагу на порядний одяг Орисі Савчук. Дівчина переловила Дарчин погляд.
— Мені в школі помагає тета, — додала ще так само тихо й почервоніла.
Дарка записала собі у записнику день і годину лекцій.
— Ви, Орисю, мусите навчити товаришку читати і писати по-українськи, бо інакше вона не зможе держати з нами кроку.
— Даскану, — повернулась до доньки поліційного комісара, — звідки ви знаєте, що ви українка? Хто вам казав про це?
— Хто мав би мені казати? Такі речі чується, — відповіла неохотно. Була зла чи ображена.
— Ви, може, непевні за мене? — запитала враз зухвало з ноткою наче б то погрози в голосі. — Можете числити на мене — на „зіхер".
Дарці заімпонував її рішучий, задерикуватий тон.
— Як мій тато… — почала знову вже лагідніше і урвала, а потім почала так, якби те промовчане слово стояло на своїм місці… — то це ще не значить, що й я мушу така бути. Я кажу і вони, — кивнула на товаришок, — знають, що я — українка.
— То гаразд, — сказала ще тільки Дарка і приступила до лекції.
Після лекції Аглая Стефанюк скочила скоренько, щоб помогти Дарці натягнути плащ.
— Панна… такі милі… — шепнула крадькома Дарці над вухом. „Любить підлабузнюватись, значить, не зовсім певна…" — записала собі Дарка в пам'яті, а Аглаї сказала вголос:
— Наші лекції — це теж школа, і на них треба так поважно поводитись, як на годині у школі. Розумієте, Стефанюк?
Прощаючись з дівчатками, Дарка залишила собі на останок Ельвіру Даскану. Як прийшла черга на неї, Дарка по-товариськи стиснула їй руку. Ельвіра відповіла так само щиро.
Дарка, що вперше займалась такою громадянською працею, не могла передбачити, які наслідки це може мати. Одне вже тепер знала зовсім певно: з тих трьох дівчаток найбільше відсотково українкою є донька ренеґата Даскану — Ельвіра Даскану. Здавалось їй теж, що між нею і тим малим пугачем прийде згодом до приязні.
XI
Горять жовті ліхтарні. Обліплені снігом, з великими головами скидаються на струнких, засерпанкованих ґазою жінок. Карнавал так близько…
Дарка продовжує собі дорогу, йдучи Панською. В лінивім пересуві юрби є щось, що притуплює гостроту думки і діє заспокійливо на нерви, як гаряча купіль. Дарка сунула повільно перед себе, не нарушуючи гармонії руху юрби. Чула вдоволення від самої постанови піти у цей капосний вечір трохи потанцювати. Вдоволяв її теж такий партнер, як Коко Мірош. Після радикального „шліфу" тоді, на прогульці, Коко тепер — чистий брильянт. Дівчата на Руській називають його „білим невільником". Кілька разів на день забігає до пані Дуткової на Руську і за кожним разом виходить звідти з вантажем орудок і припоручень.
Дарка: „Коку, ти брильянт".
Муха: „Я буду молитися, щоб ви не залюбилися де, бо тоді ми пропали б, як руді миші".
Оля: „Коку, ти найцікавіший блазень, якого я коли-небудь бачила…"
Коко Мірош на те все з елеґантним поклоном:
— Рад вам служити, мої дами…
— Коку!! — скрикує непристойно (бійтесь Бога, та ж це — Панська!!) Дарка, підбігає кілька кроків і вже має його.
— Сервус, Коку! Уф! Аж засапалася! А я собі думаю: ти чи не ти? Саме в тій хвилині думала про тебе… Ти, може, був на Руській? Казали тобі вже дівчата? Чекай… ти що? Втікаєш від мене чи що?
Коко розсіяно підшморгує носом:
— Втікаю? Де ж я втікав би від тебе, кохання? Але бачиш… я спішуся і… буду дуже вдячний тобі… як ти ласкаво схочеш звільнити себе від мого товариства…
Дарка розтягає свій крок і підбігає за ним:
— Що сталося?
— Eine Schweinerei[113]… пардон… гонорова справа, що вимагає негайно інтервенції… а тепер до побачення.
Дарка біжить далі за ним. Не може залишити його такого задиханого і схвильованого.
— Коку, скажи мені, що сталося властиво?
— Іди додому, Дарко… вір мені, що це не для тебе історія… Мужеська справа чести, розумієш тепер уже?
Дарка ще тільки одно мусить знати:
— А зв'язана з тобою?
— Ні.
— З кимось із наших близьких?
Коко не відзивається. Біжать далі. Нарешті Мірош, щоб увільнитись від Дарки (ах, ті жінки з своїми „опікунчими інстинктами", як потраплять вони не раз замотувати справу!).
— Чекай… звільнім трохи темпо. Слухай, Дарко! — мур! — ані слова… Справа йде про Данилюка… Якась сфінґована чи дійсна крадіж якоїсь біжутерії… Нічого докладно не знаю… Kurz und bündig[114] лечу до друкарні „Таґбляту"[115], щоб зняти новинку з машини… бо вечірнє видання вже друкується.
113
свинство (нім.).
114
одним словом (нім.).
115
„Денний листок" (нім.) — назва газети.