Метелики на шпильках. Б'є восьма. Повнолітні діти
- Автор: Вильде Ирина
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: Видавнича фірма «ВІДРОДЖЕННЯ»
- ISBN: 966-538-174-1
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Метелики на шпильках. Б'є восьма. Повнолітні діти». Краткое содержание книги:
У первісному варіянті ці твори не перевидавалися. Книжка адресована всім шанувальникам українського красного письменства.
Але чим ближче до кінця історії, тим Мусі менше весело. Врешті Муха перестає сміятись. Уриває нагло і зовсім замовкає. Брови зводяться високо понад очі. Очі на смерть задумано дивляться в одну точку. Нараз ті, направду, чудові очі намагаються зберегти рівновагу. Врешті не видержують напору сліз. Муха закриває лице руками і з невеселим сміхом вибігає на балкон.
— Та Муха сама собі винна, — хоче якось оформити ситуацію Ліда, — сама видумує різні історії про себе, а потім…
— Тут не йде про саму історію, — буркнула Оля Кентнер, — а йде про те, що така Міці, такий „цваєрус" у гімназії, такий ренеґат, уважає, що їй можна забавитись коштом своєї недавньої шкільної товаришки. Пфуй! Пфуй, яке свинство!
„Мала" Кентнер так самісько тому вісім років обурювалась на Ориську Підгірську: Пфуй! Пфуй! Можливо, що якби мала тепер перед собою паню Садовяну, то так само плюнула б тепер на неї, як тоді на Підгірську. Одне слово: свинство.
На диво всім Ліда проявляє велику порцію такту: більше не чіпає цієї теми. Муха ще щось пригадує собі („я забула" — це теж одна з органічних Мушиних прикмет!). Правда, не таке веселе, але не менше від попереднього цікаве:
— Слухайте… Ольго, або я говорю, або пес гавкає! — Отже, слухайте! Була-м з Данилюком. Хлоп — непритомний від щастя.
— Жениться?
— Дурна! Виїжджає завтра вполудне до Відня. Але найцікавіше… „виставте" собі, що його „старі" ще нічого не знають про це!
— Добре має! — басує Оля. — Бо „старі", напевно, зараз видовбали б якесь „контра". Тим більше, що він уже раз вибирався за границю. Десь „старий" його мав сипнути солідним бакшишом, а „Сіґуранца" „збарувала" й показала фіґу замість пашпорту. Добре має! А його сестра ніби ліпше зробила? Взяла з кимсь там шлюб у Відні, а старим послала тільки шлюбне повідомлення post factum. Іди! „Чоловік", якби сам собі не пошукав трохи „рихту", то ніколи не мав би його. Засихав би разом з тими мамутами.
— Казав ще, ти чуєш, Дарко? — казав, що якби був знав, що ти мешкаєш на „старім місці", то був би колись зайшов.
— Пропало. Нічого.
— Казав тебе поздоровити… і тебе, Олю… і Ліду…
— Ага.
Велике решето неба щораз густіше сіє снігом. В кутку, між ринвою і огорожею, замерзає квітка. Забули з осени викопати її серце — бульву, і воно замерзне узимі. Ще одно життя вмре. Життя вмирає, а матерія безсмертна — як це так? Дурні міркування. Так, дурні — й що з того? Дарка встає і довгораменним хрестом лягає на балконові двері.
— Гей, пані, ви не зі скла! — гукає Ольга.
Дарка йде від дверей і тихо сідає собі в куток отомани. Так. Тепер нарешті почне своє життя. Завтра, як пополудневий поїзд „Бухарест-Відень" від'їде на захід, виб'є її година. Було б несправедливо, якби хотіла собі з того приводу робити які-небудь докори. Дивилась тверезо на світ і поводилась korrekt, як тільки можна. Ніякої перечулености, ніякого несучасного романтизму, навіть ілюзій ніяких „на цім пункті" в неї не було. Життя, особливо за останні роки занадто викарбувало її душу, щоб могла дозволити собі такі безужиткові м'якощі.
Потім, відколи офіціяльно (ми навіть не здаємо собі справи з того, як далеко наша душа шанує всякі „офіціяльно") зв'язалась з Підгірським, зміст її життя забарвився зовсім інакше.
— Будеш „добродзійкою", — пробувала часом покепкувати собі з неї „докторова" Ліда.
— Гм… буду мамою. Ви у місті будете придержуватись „Zweikindersystem"[111], а на селі… ще в попа діти родяться, як Божа худібка. Буду мати повну „резиденцію" русявих, чорнявих, всіляких голівок. Як виведу їх в сад, то як стадо гусенят.
Це був такий собі жартівливий діялог, який, по правді сказати, ховав у собі не одне найсуттєвіше з Дарчиної психології.
Та, приїхавши з Бухаресту до Чернівців, з першої днини вона відчула, як заважає їй приявність Данилюка. Подумала тоді: „Як луска з яблука між зубами, яка не болить, але якої й стерпіти не можна".
Нарешті дочекалась того, що він покидає Чернівці. Знала зовсім певно: вросте там у новий ґрунт так, як Ляля, закоріниться там і вже ніколи не вернеться сюди. Тим краще. Данилюк угрузне там, а вона виплине тут на поверхню свобідна. Ішов угору ніби літаком, а їх усіх залишав під собою. Мусіли йому видаватись малі й непоказні.
Як добре діє в такі моменти почуття свідомости, що людина має на кого опертись. Коханий, добрий Стеф…
— Дівчата! Дарка мріє! Туш! Зимний туш на неї!
Не треба кращого тушу, як сам Лідки голос. Високий і пронизливий, як у павіяна.
Дарка справді протверезується.
111
система дводітності (нім.).