Зорі в твоїх долонях
- Автор: Авраменко Олег Евгеньевич, Авраменко Валентин
- Язык: украинский
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Зорі в твоїх долонях». Краткое содержание книги:
Випадкова зустрiч приводить головного героя у табiр заколотникiв. Режим iнопланетних загарбникiв, який, здавалося, житиме вiчно, раптом починає трiщати по швах... Та навiть сили добра, що мають урештi-решт перемогти, виявляються не такими вже й добрими. А сили зла — не такими вже й злими. Iнакше кажучи, все, як у нашому життi. Бо це книжка про нас iз вами. I до дiдька космольоти та просторовi переходи.
Адже Вiчнiсть насправдi у наших руках. Просто у жменях.
— А ти деактивував його!
— Тут я винен, — не заперечував Валько. — Та хіба я міг це передбачити? Адже ми зняли з неї все, що можна… Гм-м. Саме так: усе, що можна. — Він знову перевів погляд на Аню. — Як ти здійснила телепортацію?
— Не можу сказати.
— Це біолоґічна властивість твого орґанізму?
— Ні.
— Телепортація здійснюється за допомогою спеціального пристрою?
— Не можу сказати.
— Він знаходиться у твоєму мозку?
— Ні.
Знадобилося ще чимало запитань, поки ми нарешті з’ясували, що пристрій вмонтовано в її ліву гомілкову кістку, а спрацював він від згадки про рожевих слоників і зелених кроликів.
Валько резюмував:
— Отже, ти винна не менше за мене, Рашель. Ти зажадала від Ані натяку, де твій батько з Анн-Марі. От вона й натякнула. Невдовзі ми зустрінемося з ними, але, на жаль, у полоні.
— Між іншим, за нами щось ніхто не поспішає, — озвався Олег, який, прислухаючись до нашої розмови, тим часом ретельно обстежував стіни. — Схоже, наша поява минула непоміченою. А отже, ми ще маємо шанс… Аню, як нам звідси вибратися?
— Не можу сказати.
— І не треба нічого говорити. Просто вийди з цієї кімнати. Зараз же!
Вона зробила спробу встати й мовила.
— Сезам, відчинися.
Стіна, біля якої стояв Олег, відійшла вбік, відкривши прохід у неширокий коридор, вистелений темно-синім килимовим покриттям.
— Круто! — захоплено озвався Валько. — Ну, хлопче, ти молоток!
Олег трохи сором’язливо всміхнувся й обережно визирнув назовні. Негайно завила сирена, блиснув спалах паралізатора, і він, як підкошений, звалився долілиць на підлогу.
— Олеже! — злякано вискнула я й кинулася до нього.
— Стій, Рашель! — гукнув мені вслід Валько. — Та стій ти, дурненька!
Я не послухалася і, звісно, теж потрапила під промінь паралізатора. Але так і не помітила, хто в мене стріляв.
28
Я прокинулася, лежачи навзнак на м’якому дивані. Лівий рукав моєї сорочки був закочений вище ліктя. На згині легенько чухалося, як після ін’єкцій. Поруч зі мною сидів Валько і тримав мене за руку.
Кілька секунд ми мовчки дивилися один на одного. Нарешті я зробила над собою зусилля і кволо всміхнулася. Він відповів мені широкою усмішкою:
— Привіт. Як самопочуття?
— Паскудне, — сказала я, повільно підіймаючись. — Ти колись потрапляв під паралізатор?
— Бог милував.
— Тоді не зрозумієш.
Я роззирнулася навколо. Ми перебували в просторій, розкішно обставленій кімнаті, на вигляд вітальні, вікна якої виходили на водоспад. Вдалині виднівся каскад гір з оповитими туманним серпанком вершинами. Я могла дати руку на відсіч, що ніколи раніше тут не була, але обстановка здавалася до болю знайомою.
На сусідньому дивані лежав непритомний Олег.
— Нас узяли в полон? — запитала я.
— Ні, тут ми самі. Я більше нікого не знайшов.
— А хто ж підстрелив нас з Олегом?
— Автоматична система охорони. Але тепер можеш не боятися, я вже її приборкав.
— До речі, де ми?
— Ти не повіриш.
Я протерла очі й знову роззирнулася.
— Якщо ти скажеш, що на космічному кораблі, то повірю.
На обличчі Валька відбився подив:
— Як ти здогадалася?
— Це, — помахом руки я обвела всю кімнату, — дуже скидається на кают-компанію. Надміру розкоші, прагнення створити затишну домашню атмосферу, пейзаж у фальшивих вікнах такий ідилічний, що в його реальність важко повірити… Що це за корабель?
— Легкий бойовий крейсер класу CA. Я б навіть сказав, CA-плюс, якби існувала така катеґорія. Надшвидкохідний, надзвичайно маневрений, напханий усіляким озброєнням. Словом, супер-пупер. Називається „Нахімов“.
Я енерґійно струсонула головою, розганяючи туман, який заважав мені думати.
— Якщо не помиляюся, Нахімов — стародавній російський воєначальник. Це славонський корабель?
— А от і ні. Згідно з бортовими записами, він належить до Військово-Космічного Флоту Новоросії.
— Що?! — отетеріла я.
— Те, що почула. Крім того, „Нахімов“ є флаґманом ескадри. Дивно, звичайно, що ескадру очолює легкий крейсер, але не менш дивним є той факт, що в контрольованої чужинцями планети існує власний флот. До твого відома, командиром корабля є капітан першого ранґу Олександр Кисельов, а командувачем ескадри — контр-адмірал Анна Корейко.
— Здуріти можна! — сказала я. — А де він збудований?
— Немає інформації. Взагалі жодних даних про його попередні пересування. Все геть-чисто видалено з пам’яті. Правда, є один маленький слід: його робоча мова російська, але залишилися деякі натяки на те, що спочатку він був анґломовним. Утім, це ні про що не свідчить.