Янтарне скло

Жінка замовкла.

— Коли ви були науковцем, то їм не слід було казати вам цього, — зауважив Віл. — Ви могли їм просто не повірити.

— Так, але я знала про їх існування. Бачиш, я колись була черницею. Я вважала, що фізикою можна займатися на славу Божу, але потім зрозуміла, що Бога немає й що фізика у кожному разі є цікавішою. Християнська релігія — це величезна й дуже переконлива помилка, це й усе.

— А коли ви вирішили, що більше не бажаєте залишатися черницею? — спитала Ліра.

— Я дуже добре це пам'ятаю, навіть пам'ятаю, у яку пору дня це трапилося. Позаяк я була обізнана у фізиці, мені дозволили не переривати свою наукову кар'єру, я захистила дисертацію та збиралася викладати. Я належала до чернечого ордену, що не ізолює своїх членів від зовнішнього світу. Насправді ми навіть не носили церковного одягу — досить було скромно одягатися та носити хрестик. Тож я збиралася працювати в університеті — викладати та виконувати дослідження в галузі фізики елементарних частинок. Одного разу мене запросили взяти участь у конференції, присвяченій темі, над якою я працювала. Я повинна була прочитати доповідь. Конференція відбувалася в Лісабоні, а я ніколи раніше не була і Португалії — насправді я навіть не виїжджала з Англії. Усе це — політ на літаку, готель, яскраве сонце, таке не схоже на англійське, звучання іноземної мови довкола мене, відомі люди, що мали взяти участь у конференції, думки про мою доповідь та про те, чи буде хтось мене слухати й чи не відніме мені мову через хвилювання — довело мене до незвичайного збудження, ви навіть не уявляєте собі, як я нервувалася. До того ж я була дуже наївною — не забувайте про це. Я була такою собі гарною дівчиною, ніколи не забувала про церковні обряди та гадала, що духовне життя — це моє покликання. Я всім серцем бажала служити Богу, хотіла віддати йому все своє життя, всі мої думки були спрямовані лише на Ісуса. І, гадаю, я була самовдоволеною — надто самовдоволеною, вважала себе святою та розумною. Ха-ха! Все це тривало до половини на десяту ввечері десятого серпня, це відбувалося сім років тому.

Ліра, не зводячи очей із Мері, сіла та обхопила коліна.

— Це був вечір того дня, коли я прочитала свою доповідь, — повела далі Мері. — Все пройшло добре, зал уважно мене слухав, я, як то кажуть, не розтікалася мислію по древу, і тоді я відчула полегшення та задоволення. І гордість, звичайно. Деякі з моїх колег збиралися поїхати до ресторану, розташованого на узбережжі моря в передмісті Лісабона, і мені запропонували поїхати з ними. Зазвичай я вигадала б якусь відмовку, але того разу подумала: «Зрештою, я доросла жінка, сьогодні я зробила доповідь на важливу тему, її було дуже добре прийнято, до того ж усі ці люди — мої друзі…» Було тепло, ми сиділи надворі та дивилися на море, розмовляючи про речі, надзвичайно для мене цікаві. Усі ми були у піднесеному стані, і, гадаю, я трохи втратила контроль над собою. Мені почав відкриватися інший бік моєї натури — той, якому подобаються вино та смажені сардини, відчуття теплого повітря на шкірі та тиха музика. Я буквально впивалася всім цим… Отже, ми сиділи в саду та вечеряли. Я сиділа в кінці довгого стола під лимонним деревом, поруч була бесідка, увита пасіфлорою, мій сусід розмовляв із людиною, що сиділа з іншого боку столу, і… Так от, я сиділа навпроти чоловіка, котрого раз чи двічі бачила на конференції. Нас не відрекомендували одне одному, я не знала його імені, але знала, що він був італійцем та виконав якусь роботу, про яку говорили присутні, і я вирішила, що було б цікаво послухати його розповідь про неї. Він був лише трохи старшим від мене, у нього було м'яке чорне волосся, темні-темні очі та шкіра чудового оливкового кольору. Його волосся постійно падало йому на лоба, і він весь час відкидав його, ось так…