Янтарне скло
- Автор: Пулман Филип
- Серия: Темні початки #3
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»
- ISBN: 978-966-343-766-8
- Переводчик: Сергій Савченко
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Янтарне скло». Краткое содержание книги:
«Янтарне скло» — заключна книга трилогії видатного майстра слова Філіпа Пуллмана, що розповість про небезпечні пригоди дівчинки Ліри, що мешкає у іншому, схожому на наш, світі та її друга Віла. Діти мандрують різними світами, уникаючи контактів із воїнами Зла, бо за старовинним пророцтвом після глобальної катастрофи саме на Ліру чекає доля другої Єви, матері всього людського. Разом з героями юний читач порине у вир надзвичайних подій: подорож до підземного світу, поєдинок сил Добра і Зла, зустріч з душами померлих друзів і, нарешті, розставання Віла та Ліри, які встигли полюбити одне одного, але заради збереження рівноваги у Всесвіті змушені повернутися кожен до свого світу.
Найдивовижнішим було те, що Ліра достеменно розуміла зміст слів Мері, хоча ще півгодини тому вона не мала про те, що описувала жінка, щонайменшого уявлення. А всередині неї стояв, очікуючи на її прихід, той пишний будинок із відчиненими дверима та залитими світлом кімнатами.
— Тож о пів на десяту за столиком ресторану в Португалії, — не помічаючи, що з Лірою щось відбувається, продовжувала Мері, — хтось передав мені шматок марципана, й усі ці спогади повернулися. І я спитала себе: чи насправді я збираюся провести решту свого життя, так і не відчувши всього цього ще раз? Я подумала, що таки хочу поїхати до Китаю, адже він повний скарбів, дивин, загадок і радості.
А ще я подумала: кому буде краще від того, що я відразу повернуся до готелю, прочитаю свої молитви, сповідаюся священику та дам зарік більше ніколи не піддаватися спокусі? Хтось стане щасливішим від того, що я буду нещасливою? І відповідь надійшла миттєво: «Ні, не стане». Ніхто не розізлиться, не засудить мене, не благословить за те, що я була Гарною дівчинкою, не покарає за порочність. На небі нікого немає. Хто знає, вмер Бог чи його взагалі ніколи не було — у будь-якому разі я почувалася вільною та самотньою й не знала, була я того вечора щасливою чи нещасною, але сталося щось дивовижне. І всі ці зрушення були спричинені шматочком марципана, що потрапив до мого рота — я навіть Не встигла проковтнути його. Смак марципана — спогади — обвал почуттів… Коли я нарешті проковтнула його та подивилася на чоловіка по той бік столу, то зрозуміла: він знає, що зі мною щось сталося. Я не могла відразу розповісти йому про свої відчуття: вони були надто дивними й інтимними. Але трохи пізніше ми пішли на прогулянку берегом моря: було темно, теплий морський вітерець увесь час ворушив моє волосся, й Атлантика поводилася дуже добре — біля наших ніг розбивалися маленькі спокійні хвильки… І я зняла з шиї розп'яття та кинула його в море. І все скінчилося… Ось так я порвала з чернецтвом.
— А той чоловік — це він здогадався про давні черепи? — спитала Ліра.
— Та ні! Черепами займався доктор Пейн, Олівер Пейн. Він з'явився в моєму житті набагато пізніше. Того чоловіка а конференції звали Альфредо Монтале, він був зовсім іншим.
— А ви з ним цілувалися?
— Цілувалася, — зізналася жінка, — але не того разу, а деякий час по тому.
— А чи важко вам було залишити лоно церкви? — поцікавився Віл.
— У певному сенсі важко — мій учинок розчарував багатьох людей. Буквально всі, від ігуменів і ченців до моїх батьків, засмутилися й ще тривалий час докоряли мені… Мені здавалося, ніби саме від мене залежала якась річ, у котру вони всі пристрасно вірили, і я не справдила їхніх сподівань. Але в іншому сенсі зробити це було дуже легко, адже мої дії були осмисленими. Я вперше робила щось таке, що було потрібно всьому моєму єству, а не якійсь його частині. Тож деякий час я почувалася самотньою, але потім звикла до цього.
— Ви з ним одружилися? — спитала Ліра.
— Ні, я ніколи не була одруженою. Я жила з одним чоловіком — не Альфредо, з іншим. Я прожила з ним десь чотири роки, і мою родину це компрометувало. Однак потім ми вирішили, що нам обом буде краще, якщо ми не житимемо разом. Отже, наразі я самотня. Чоловік, із яким я жила, любив скелелазіння, він навчив мене підніматися на скелі та любити гори, і… А ще в мене з'явилася робота. Власне кажучи, вона в мене й була. Тож я самотня, але це мене влаштовує — якщо ви розумієте, що я маю на увазі.
— А як звали того хлопця? — запитала Ліра. — Із дня народження?
— Тім.
— І яким він був?
— Яким? Милим… Це все, що я пам'ятаю.
— Коли я вперше зустріла вас в Оксфорді, — промовила Ліра, — ви сказали мені, що однією зі причин того, що ви стали вченим, було те, що вчені можуть не думати про добро та зло. А чи думали ви про це, будучи черницею?
— Гм… Ні, не думала. Але я знала, що я повинна думати: те, чого вчить мене церква. А коли я займалася наукою, мені доводилося думати про інші речі, тож сама я, можна сказати, ніколи не обмірковувала питання добра і зла.