Янтарне скло
- Автор: Пулман Филип
- Серия: Темні початки #3
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»
- ISBN: 978-966-343-766-8
- Переводчик: Сергій Савченко
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Янтарне скло». Краткое содержание книги:
«Янтарне скло» — заключна книга трилогії видатного майстра слова Філіпа Пуллмана, що розповість про небезпечні пригоди дівчинки Ліри, що мешкає у іншому, схожому на наш, світі та її друга Віла. Діти мандрують різними світами, уникаючи контактів із воїнами Зла, бо за старовинним пророцтвом після глобальної катастрофи саме на Ліру чекає доля другої Єви, матері всього людського. Разом з героями юний читач порине у вир надзвичайних подій: подорож до підземного світу, поєдинок сил Добра і Зла, зустріч з душами померлих друзів і, нарешті, розставання Віла та Ліри, які встигли полюбити одне одного, але заради збереження рівноваги у Всесвіті змушені повернутися кожен до свого світу.
У мулефа не було окремого слова на позначення сновидінь, утім, їхні сни були дуже яскравими, і вони надзвичайно серйозно до них ставилися.
— Тобі не подобається те, що ти бачиш у сні, — промовила Аталь.
— Та ні, річ не в тому — просто досі я не вірила, що так можна дізнатися правду. Сьогодні вночі я дуже чітко побачила хлопця й дівчинку, і якийсь голос наказав мені приготуватися до їхнього приходу.
— Який голос? Як ти могла його почути, коли не бачила того, хто говорив?
Вочевидь, Аталі було важко уявити, як можна розмовляти, не рухаючи хоботом — адже ці рухи пояснювали та доповнювали їхні висловлювання. Тож подруга Мері підвела голову від грядки бобових рослин і здивовано подивилася на жінку.
— Ти знаєш, я таки бачила цього промовця, — відповіла Мері. — Це була жінка, або ж якась мудра істота жіночої статі, схожа на людей моєї раси. Вона була водночас дуже старою й молодою.
«Мудрими» мулефа називали своїх вождів. Жінка побачила, що її слова надзвичайно зацікавили Аталь.
— Як же вона могла бути старезною й молодою водночас? — спитала її подруга.
— Принаймні, в мене склалося саме таке враження, — Повідомила Мері.
Аталь змахнула хоботом, показавши цим, що зрозуміла її, і Мері повела далі:
— Вона сказала, що мені слід очікувати прибуття дітей, і повідомила, де їх треба шукати. Проте вона не сказала, чому вони сюди прийшли, лише що я повинна подбати про них.
— Вони втомлені та поранені, — промовила Аталь. — Але, може, це вони зупинять відтік сарфу?
Мері схвильовано подивилася на подругу — їй не треба було дивитися у янтарне скло, щоб побачити, що наразі тіньові Частинки утікають із цього світу ще швидше, ніж до того.
— Сподіваюсь, так воно й буде, — відповіла вона. — Однак я не знаю, як це в них вийде.
Увечері, коли запалали багаття, на яких готували їжу, а на небі з'явилися перші зірки, до селища прибула група чужинців. Мері саме прала одяг. Вона почула гуркіт коліс та збуджену розмову й відразу вийшла зі свого будинку, на ходу витираючи руки.
Віл і Ліра весь день проспали, але тепер, почувши шум, заворушилися. Ліра потягнулася, заспано озирнулася та побачила, що Мері розмовляє з декількома мулефа, котрі явно були збуджені, але чи вони сердилися, чи раділи, дівчинка ще не вміла визначати.
Жінка побачила, що вона прокинулася, та швидко підійшла до неї.
— Ліро, — промовила вона, — мулефа знайшли щось таке, чого не можуть пояснити, і їх це дуже схвилювало, з їхніх слів я не зрозуміла, що це таке, і мені треба поїхати подивитися на цю річ… Це десь за годину їзди, і я спробую повернутися якомога швидше. Заходьте до мого будинку та почувайтеся там як удома… Мені треба їхати, вони надто збентежені.
— Гаразд, — відповіла дівчинка, все ще не оговтавшись після тривалого сну.
Мері кинула погляд на хлопця й побачила, що той протирає очі.
— Незабаром я повернуся, — повторила вона. — Аталь залишиться з вами.
Ватажок новоприбулих попросив жінку поквапитися, й вона перекинула через його спину повіддя та стремена, вибачилася за незграбність і всілася на нього. Група відразу зрушила з місця, виїхала на дорогу та розчинилася в сутінку.
За хвилину вони звернули на дорогу, котрою Мері ще ніколи не їздила — вона вела на північ уздовж узбережжя, по гребеню прибережного узвишшя. Поїздка в темряві також була для жінки чимось новим, і швидкість руху мулефа непокоїла її ще більше, ніж удень. Мері побачила відблиск місяця на поверхні моря, розташованого ліворуч, і відчула, що сріблясте світло наче огортає її у холодний скептичний подив. Подив походив від неї самої, скепсис — від цього світу, а холод був присутній і там, і там.
Час від часу вона підводила голову та торкалася янтарного скла у своїй кишені, але поки вони рухалися, користуватися ним було неможливо. До того ж ці мулефа їхали дуже швидко, і було видно, що вони не схочуть зупинитися без нагальної потреби. За годину квапливої їзди вони повернули у глиб суші, повернули з кам'яної дороги та повільно поїхали по злежаному ґрунту, смуга якого тягнулася серед високої трави, вгору по схилу та повз гай колісних дерев. У світлі місяця все довкола сяяло, широкі голі пагорби де-не-де межували з ярами, по яких дзюрчали серед дерев маленькі струмки.
Мулефа вели Мері до одного з цих ярів. Коли вони повернули з дороги, вона злізла на землю, й тепер слідом за ними швидко йшла вниз схилом пагорба.
Вона чула дзюркіт джерельця та шум нічного вітру в траві, тихе хрустіння коліс на злежалій землі та бурмотіння мулефа попереду. Нарешті вони зупинилися.